Мистецький медіа-етюд «Побачити світ очима Марії Примаченко»

  10 січня о 14.00 Центральна бібліотека для дітей (вул. Степана Бандери, 8) Департаменту культури Івано-Франківської міської ради провела мистецький медіа-етюд «Побачити світ очима Марії Примаченко». Учасники заходу за чашкою чаю спілкувалися про цікаве, красиве і питомо українське! Діти дізналися цікаві факти з біографії Марію Примаченко, довідалися про стиль “наївне мистецтво” та про те як працювала художниця; розглядали репродукції її картин, спробували їх описувати та долучилися до творчості – розмальовували картинки у стилі Марії Примаченко.

«У нас є свої круті речі. І Марія Примаченко – це сучасний тренд, а Prima Maria – модний і урбаністичний бренд, який цілком може викликати почуття поваги за українське. Роботи Примаченко виявляють український код: ми, як і її звірі, –  такі ж різні і дивні, такі ж сильні й незвичайні, і може саме тому нас не вдається остаточно завоювати і підкорити», – сказав продюсер Едуард Ахрамович

«Її мистецтво міцне, оптимістичне, життєстверджуюче, а сьогодні, у час війни, нам оптимізму не вистачає, – тієї сили, яка черпає свої витоки з прадавніх часів нашої землі»  Мистецтвознавець Едуард Димшиць.

Марію Приймаченко називають однією із найсамобутніших українських художниць. 12 січня відзначають 115 річницю з її Дня народження. Марія Приймаченко представляє стиль наївного народного стилю (примітивізму) — в його основі лежать українські казки, легенди та оповідання.  Марія Примаченко 88 років прожила в маленькому селі на Київщині та не дуже переймалася своєю славою. З фотографій на нас дивиться сільська жінка, зовсім не схожа на «зірку» наївного мистецтва, заслужену діячку мистецтв УРСР, лауреатку Державної премії УРСР, Народну художницю України, на честь якої назвали малу планету 14624. Поважні звання вона отримала ще за життя – справедливо і заслужено за своє дивовижне, казкове бачення світу. При цьому жила не як «заслужена» – всі 88 років свого життя у рідному селі Болотня на Київщині, без особливих благ чи вишуканих умов.

В переддень ювілею цієї казкової жінки згадуємо цікаві факти з її життя. 

Мати Марії – Параска Василівна була майстринею-вишивальницею.

Імовірно, від неї художниці передалося відчуття форми і кольору, а також вміння гарно вишивати – всі свої сорочки Марія до старості вишивала собі сама. Батько Оксентій Григорович теж не був позбавлений художнього хисту: він був теслею, але дворові огорожі, які робив своїми руками, оформляв у вигляді головатих зображень.

У дитинстві Примаченко перехворіла на поліомієліт.

У той час дитяча смертність від цієї хвороби сягала 90%. Марія вижила. Хвороба навчила її добре зосереджуватися, але при цьому зробила дуже вразливою.

Несподівана слава прийшла до Примаченко у 27 років.

Ішов 1936 рік, «влада народу» прагнула бачити народ у мистецтві та залучала сільських самородків до навчання. Запросили й Марію до Києва навчатися в експериментальних майстернях при Київському музеї українського мистецтва. Роботи мисткині так сподобалися, що їх того ж року виставили на першій республіканській виставці народної творчості і виділили для них окрему залу. Потім повезли на виставки до Варшави, Парижа, Софії, Монреаля, Праги. Народну художницю на батьківщині нагородили дипломом, а на міжнародній виставці у Парижі – золотою медаллю. Дистанційно, звісно. Марія в цей час була в рідному селі.

Художниця була правшею, але писала картини лівою рукою.

Вона не знала професійних хитрощів, не мала художньої освіти та писала на звичайному ватмані простою гуашшю й аквареллю.

Попри казкову, фантастичну, наївну образність художниця не оминала й гострих проблем.

У 1936 році вона написала картину «Звіриний суд». На ній чорна мавпа за столом пише протокол, а двоє вовків стоять перед нею навшпиньки – не важко здогадатися, що це асоціація з репресіями. На одній з картин 1930-х років вона зобразила слоноподібне чудовисько і підписала: «Та звірина йде й дрімає собі, їсти шукає, то й наряди не на умі, коли їсти хочеться, то нічого не хочеться» – чи не натяк це на Голодомор? У 1986 році Марія створила «чорнобильську» серію, адже її рідне село Болотня знаходиться майже у 30-кілометровій зоні.

Цікавинка картин Примаченко – підписи-примовки.

Кожну картину Марія Примаченко підписувала, і ці промовки пояснюють суть роботи: який зміст вона вклала. Для прикладу, експонуються картини: «Вовчик. Скільки вовка не годуй, а він все в ліс дивиться» (1993 рік), «Атомна війна – будь проклята вона! Щоб люди не знали і горя не мали!» (1989 рік), «Видра гуляє у лісі» (1990 рік), «Дарую червоні маки людям, щоб землю святу любили і на ній робили» (1985 рік). Серед підписів-промовок можна побачити і написаний рукою Марії Примаченко. Їх вона писала і римувала сама або адаптувала народні приказки під сюжет своєї картини. «Три буслики у горосі живуть у нас і досі», «Лежень ліг під яблунею, щоб яблуко само упало у рот, а воно його у лоб», «Галя свиней у колгоспі годувала. Виростила поросят тисячу і сімдесят», «Куріпочки пляшуть і хліб пашуть», «Собачка Ада не боїться гада», «Веснянки-роговички – веселії птички» – усі підписи вражають дитячістю і глибиною водночас.