«Він жив кіно»

«Найстрашніше — проґавити прекрасне!»

С. Параджанов

«Параджанов — рідкісний людський тип, який належить не лише Україні, не лише вірменському чи грузинському кінематографу. Це людина, яка належить світу, світовій культурі… Скільки б і як би ми не жили — ніколи нам не забути цю дивовижну, цю яскраву квітку, яка була серед нас, яка дуже багато залишила для нашого життя, для мистецтва».
І. Драч

Згадуючи цю велику, творчу особистість 17 липня до дня смерті великого кінорежисера Сергія Параджанова у бібліотеці-філії №11 (с. Угорники) МЦБС Департаменту культури Івано-Франківської міської ради присвячено п’ять хвилин з мистецтвом «Він жив кіно».

Він був митцем. Тим, справжнім, безумним, творчим генієм кіно. Сергій Йосипович народився у Грузії, в сім’ї антиквара. І був третьою дитиною. З самого дитинства любив природу і малювання. І хоча Сергій Йосипович у школу закінчив не з відзнакою, проте саме він започаткував в українському образотворчому мистецтві жанр колажу, який створював на засадах концептуалізму. А також став одним із представників хвилі «українського поетичного кіно».

Саме з Україною пов’язана значна частина творчої біографії Сергія Параджанова. А міжнародне визнання принесе йому екранізація повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків». Журнал «Екран» (Польща), 1966 рік писав: «Це один з найдивовижніших і найвитонченіших фільмів, які траплялося нам бачити протягом останніх років. Поетична повість на межі реальності й казки, дійсності й уяви, достовірності й фантазії… Уяві Параджанова, здається, немає меж… Параджанов відкриває у фольклорі, звичаях, обрядах самобутній культурний ритуал в рамках якого дійсність реагує на турботу і трагедію особи». Фільм отримав 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них — 24 гран-прі) у двадцять одній країні. Параджанову надсилали свої вітання Фелліні, Антоніоні, Куросава, а польський режисер Анджей Вайда став перед Параджановим на коліна й поцілував руку, дякуючи за цей шедевр. Це справді було щось не звичайне. Як пізніше згадує у своєму інтерв’ю Лариса Кадочникова, виконавиця ролі Марічки у фільмі «Тіні забутих предків»: «Приїзд кіногрупи був неймовірною подією відразу для декількох сіл. Основні зйомки проходили в Верховині та Криворівні. До них приїхав божевільний геній Параджанов створювати кіно, жартував, балагурив, з будь-якої події творив театральне дійство, в якому брали участь всі присутні. Параджанов зняв хату, і вона стала центром культурного життя в селі. Туди всі збиралися після зйомок, місцеві жителі приходили, приносили всякі страви – неймовірного смаку мамалига з кукурудзяної крупи (я ні до, ні після смачніше не їла), голубці з пряними травами, а не з м’ясом … Щовечора співали пісні. І так цілий рік кожен день у нас був театр, театр і театр.». На час знімального процесу режисеру запропонували поселитися в готелі. Однак такий варіант Сергій Йосипович відхилив. Натомість він поселився серед гуцулів. Вивчав їхні звичаї і побут. Місцеві жителі дарували Параджанову вишиванки, ікони, та частували банушем. А він їм віддячував Київськими тортами та вчив готувати голубці із виноградного листя. Одного разу кілька днів режисер жив по сусідству зі знаменитою бабцею. Ніхто не знав, скільки їй років, казали, що більше сотні. Параджанов познайомився з нею та подарував французькі парфуми, а вона розповіла, як ходила з Іваном Франком збирати гриби. Для зйомок фільму режисер вирішив пофарбувати скелясті гори в Карпатах в синій колір. На його думку, такий пейзаж був дуже ефектним. Закінчивши роботу, знімальна група поїхала, а скелі ще довго залишалися синіми.

У 1973 році Параджанова арештували. Його було обвинувачено у «спекуляції» та «українському націоналізмі». Та навіть п’ятирічний термін ув’язнення не зміг вбити в ньому дух генія. У в’язниці Параджанов збирав кришки з фольги, якими тоді закривали молочні пляшки. Він пресував їх у медальйон і гвіздком робив портрет Пушкіна. Один із таких медальйонів він навіть подарував Тоніно Гуеррі. А в одній з колоній відкрив школу живопису.

Після звільнення у Сергія Параджанова було ще багато ідей, мрій, сценаріїв. Однак життя склалося інакше. Як говорив у одному з своїх інтерв’ю Параджанов сказав: «Всі знають, що у мене три батьківщини. Я народився в Грузії, працював в Україні і збираюся вмирати у Вірменії». Так, власне, і сталося. 20 липня 1990 Сергій Йосипович відійшов у вічність.

Тож нехай ця світла постать надихає кожного бути чесним, щирим і плідним у своїй праці.