З ранковою тишею над степом, що ще тримає нічні холодні обійми, по всій Україні починається святковий день. Це день, коли звучить величний Гімн України, що пронизаний силою і духом боротьби, єдності й надії. Цей гімн – не просто мелодія, це емоція, яка пронизує серце кожного українця. Від гір Карпат до широких степів, від прибережних міст до маленьких сіл — у кожному куточку країни він відлунює своєю потужною хвилею, даруючи відчуття незламної гордості. Кожен його акорд, кожне слово – мов відголоски вікової боротьби, яка привела до цієї миті. Мить, коли звучить «Ще не вмерла України ні слава, ні воля», — це не просто слова, це заклик до дії, це дух предків, що боролися за свободу і незалежність. І ось, тепер, на цьому святому полі з’являється нове покоління, яке не просто пам’ятає, а продовжує цю боротьбу. Вони стоять під ясним небом, спостерігаючи, як синьо-жовтий прапор піднімається до самого сонця. Святкування цього дня — це більше, ніж просто патріотичне свято. Це час для кожного з нас задуматися: що означає бути частиною цієї великої нації, що переплетена з історією, культурою і непохитною вірою у власну силу. І Гімн — це те, що з’єднує кожного, хто гордо називає себе українцем. Відгомін останніх акордів затихає, але в серці кожного залишається відчуття єдності та непереможності. Цей день нагадує нам про те, що, навіть коли все навколо змінюється, велич духу нації залишається незмінною. І доки лунає Державний Гімн України, ми будемо разом, ми будемо сильними, ми будемо вільними.

10.03 – 55 років від дня народження Оксани Кузів, української письменниці. Оксана Кузів народилася у маленькому, але надзвичайно красивому місті Бурштин, розташованому на заході України. 10 березня 1970 року стало тим першим моментом, коли вона прийшла у цей світ, принесла з собою частинку весняної свіжості, яка не покидала її душу і протягом всього життя. Бурштин, місто, яке заховане серед гір та лісів Івано-Франківщини, стало її колискою, де кожен подих повітря був наповнений ритмами природи, звуками пісень птахів і тишею, що завжди давала простір для думок. З дитинства Оксана була допитливою та уважною до всього, що її оточувало. Її серце не раз забивалося швидше, коли вона ловила кожне слово у розмовах дорослих, а погляд не відривався від книжок, що захоплювали її в уявний світ. Вже тоді вона знала: хоче жити серед слів, творити з них щось таке, що буде торкатися душі інших. Львівський державний університет став для Оксани тим важливим кроком на шляху до її мрії. Спеціальність викладача української мови та літератури відкрила перед нею безмежний світ класичних творів, сучасної поезії, величі і трагедії рідної мови. Це був час, коли кожна лекція, кожен семінар викликали в ній бурхливу хвилю емоцій. Вона вчилася не просто писати, а відчувати слово, переживати кожен вірш, кожну думку, яку вкладала на папір. Після закінчення університету Оксана повернулася до рідного краю. Її шлях до літератури та журналістики був прямим і безкомпромісним.

У нічній тиші, коли місяць м’яко світить на землю, а вітри шепочуть стародавні легенди, душа, немов би втомлена від земних турбот, шукає втіхи в словах великого поета. Тарас Шевченко, мов пророк, звертається до нас через віки, і його слова все ще болючі, живі, як і в той час, коли він їх писав.
«Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій.»
Ці слова, як заклик до нас, живих, нагадують про те, що справжня велич людини вимірюється не лише її подвигами, але й тим, як вона відчуває свою землю, свою Батьківщину. Тарас Шевченко, не маючи змоги жити на рідній землі, все ж залишив своє серце в кожному вірші, у кожному образі, що оживає в його рядках.
«Реве та стогне Дніпр широкий
Сердитий вітер завива
Додолу верби гне високі
Горами хвилю підійма»
Тут вже чуємо крик ріки, що став символом усього, що терпить Україна — болючі втрати, горе, безсилля перед жорстокими силами часу. Шевченко вбачав у річці не лише природну стихію, а й символ долі народу, що прагне волі, але знаходиться в полоні.
Проте, незважаючи на всі випробування, його поезія — це завжди крок до світла, до боротьби за свободу. Він не раз звертався до нас із закликом не здаватися, не падати духом. Його слова, наче потужний вітер, що несе нас до перемоги, звучать так:
«Борітеся — поборете!
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!»
У цих рядках весь дух Шевченка: він не просто закликає до боротьби, він вірує в перемогу. Він вірує в людей, у їхню силу і здатність змінити світ. Навіть у найтемніші часи, коли здається, що все втрачено, Тарас Шевченко вчив нас не здаватися.
«Де єсть воля, там і правда!»
Так, Шевченко бачив у свободі найвищу цінність, що має стати основою існування кожної нації. І сьогодні, через століття, його слова залишаються актуальними для кожного з нас. Вони нагадують, що наша сила — в єдності, в боротьбі за гідність і за те, щоб бути вільними.
Тарас Шевченко, мов живий вогонь, що палає в серці кожного українця, залишив нам не лише поезію, а й дух нації, який не згасне, бо «не вмре та правда, що була й є». І хоча великому поету, якому ми не можемо віддячити повністю за все, що він зробив для нас, довелося йти з цього світу, його слова продовжують жити в кожному з нас.

08.03 – 65 років від дня народження Ольги Слоньовської, української поетеси. Ольга Слоньовська народилася 1960 року в селі Ценява на Коломийщині. Її дитинство було насичене тяжким трудом та глибокою любов’ю до природи: поля з золотими житами, лісові ягоди, ластівки, що сідали на плече, і безмежний запах перших грибів. Вона виросла серед краси й суворості життя, яке залишило в її серці сліди, зокрема болючий досвід боротьби з радянським режимом. Це жорстоке ставлення не зламало її, а навпаки, зміцнило характер. Ольга стала відомою поетесою та професором, автором 49 книг, серед яких – поезії, підручники та монографії. Вона отримала численні нагороди, але найбільш цінною для неї є медаль «За заслуги» від афганців, що є відзнакою її душевної праці. Ольга не любить масовки, цінує правду й шанує талановитих людей, що зустрічалися на її життєвому шляху.

Міжнародний день прав жінок і миру — це не просто дата в календарі, це свято сили, боротьби і надії. Це день, коли ми звертаємо увагу на тих, хто щодня бореться за право бути почутими, за право на рівність і гідність. В очах кожної жінки, чи то мати, чи то активістка, чи то вчена, горить вогонь, який ніколи не згасне, незалежно від обставин. У цей день ми не лише святкуємо досягнення, але й згадуємо про тих, хто все ще бореться. Від глибини історії до сьогодення, кожна жінка, яка стояла на передовій миру, який був побудований на правах і свободах, кожна жінка, що виборювала можливість самостійно визначати свою долю — є частиною великого руху до світла. Цей день — нагадування для світу: мир неможливий без рівності. Без справедливості неможливо досягти гармонії, і жодна нація не може процвітати, якщо в ній не буде місця для прав жінок. Тому кожен крок, кожна ініціатива, кожна дія на користь рівних прав — це крок до загального благополуччя. Міжнародний день прав жінок і миру — це не лише свято, це крок до змін, до кращого світу, де кожна жінка може бути тією, ким вона хоче бути, вільною, незалежною, рівною. Цей день — це також визнання того, що мир починається з кожної з нас, з нашого серця, з нашої рішучості, з нашого бажання змінювати світ на краще.