Ліна Костенко — це ім’я, яке стало символом величі української літератури, живим джерелом мудрості та краси. Її поезія — це не просто слова, а тонкі нитки, що сплітаються в тканину, яка обвиває серце, провокуючи роздуми й емоції. Вона говорить про нас, про нашу історію, про наше майбутнє. Ліна Костенко — поетеса, що вміє звертатися до душі кожного читача, мов той тонкий музичний інструмент, який здатен викликати бурю в душі. Її вірші — це мозаїка, в якій кожне слово стає елементом великої картини, де відображаються і гіркота, і радість, і надія. Її мовлення глибоке, проникливе, а кожен рядок — це як відгомін чогось вічного, що неможливо забути. Вона звертається до тих тем, які хвилюють людину на найглибшому рівні: любов, свобода, патріотизм, людська гідність. У її творчості немає дрібних деталей — все важливе. Вона вчить нас не боятися бути собою, не йти на компроміси з совістю. Ліна Костенко стала голосом епохи, її слово стало потужною зброєю в боротьбі за національну гідність і духовну свободу. Погляньте на її вірші, і ви зрозумієте, що поезія — це не лише мистецтво, але й спосіб мислення, спосіб переживання світу. Ліна Костенко не просто пише вірші, вона проживає їх. Кожен її рядок — це як розмова з нами, спроба зрозуміти світ, нас самих, наше місце в цьому безкрайньому всесвіті. Її творчість — це поетична мудрість, що допомагає нам зрозуміти, як важливо любити свою землю, свою історію, свою культуру. У кожному слові Ліни Костенко живе Україна, її болі й радості, її мрії і надії. Вона — не просто письменниця, а жінка-легенда, що не залишає байдужим нікого, хто стикається з її творчістю.

А й правда, крилатим ґрунту не треба.
Землі немає, то буде небо.

Немає поля, то буде воля.
Немає пари, то будуть хмари.

В цьому, напевно, правда пташина…
А як же людина? А що ж людина?

Живе на землі. Сама не літає.
А крила має. А крила має!

Вони, ті крила, не з пуху-пір”я,
А з правди, чесноти і довір”я.

У кого — з вірності у коханні.
У кого — з вічного поривання.

У кого — з щирості до роботи.
У кого — з щедрості на турботи.

У кого — з пісні, або з надії,
Або з поезії, або з мрії.

Людина нібито не літає…
А крила має. А крила має!

Максим Рильський — ім’я, яке звучить як мелодія, сплетена з рядків поезії, що тягнуться в часі, даруючи світлу красу й глибину. Він був не лише майстром слова, а й душею своєї епохи, що переживала та трансформувалася. Слово його було водночас просте і велике, як сама природа, що його надихала. У його поезії немає місця метафорам, які би не були випробувані реальним життям. Він умів бачити те, що приховано від інших: дощі, що стихають, луги, що тануть у туманах, а з ними й думки — світлі й глибокі. Його вірші — це спроба пояснити нескінченний всесвіт через найпростіші образи: ластівки, що майже відчуваються в повітрі, річки, що ніжно огортають землю, дерева, що розмовляють між собою у тиші ночі. І все це — як натяки на вічність. Рильський вмів зупиняти час, знаходити красу в буденності, піднімати прості речі до рівня високої поезії. Він відкривав у повітрі щось невловиме, але важливе для кожної людини. Не раз його слова звучали, наче музика, і змушували зупинятися, задумуватись, вдихати цей світ. І серед всіх поетів, які творили в Україні, саме Максим Рильський вмів так майстерно поєднувати універсальність з українською глибиною, що кожен його вірш звучав, немов живий організм. Рильський був поетом, який не просто писав, а відчував час, в якому жив. Історія й культура його країни були для нього не абстракцією, а частиною його самого. В його віршах переплітаються глибока пошана до минулого і вірність сучасності, спроба осмислити майбутнє, не втрачаючи того, що складає основу душі народу. Так, він був поетом, який розумів, що велика поезія народжується не від великих подій, а від вміння сприймати красу життя в найменших його проявах. І, мабуть, тому його слова звучать як спокійна музика, що пливе через століття, нагадуючи про те, що справжня поезія — це не лише те, що сказано, але й те, що лишається між словами.
Як парость виноградної лози,
Плекайте мову.
Пильно й ненастанно
Політь бур’ян.
Чистіша від сльози
Вона хай буде.
Вірно і слухняно
Нехай вона щоразу служить вам,
Хоч і живе своїм живим життям.

13.03 – 65 років від Дня народження Юрія Андруховича, українського письменника. Юрій Андрухович — ім’я, яке не потребує додаткових пояснень для тих, хто хоч трохи знайомий з сучасною українською літературою. Поет, прозаїк, перекладач, есеїст, кандидат філологічних наук — він не просто спостерігач за часом, а активний його творець, філософ і мудрий митець, чия творчість виривається за межі звичних літературних канонів. Його слово звучить так, що зачіпає найпотаємніші струни душі, змушує задуматися над суттю життя і самотужки віднаходити відповіді на складні питання буття. Всього за кілька десятиліть він став іконою для цілих поколінь, пройшовши шлях від лідера поетичної групи Бу-Ба-Бу до титулу «Патріарха української поезії». Ця унікальна форма літературного об’єднання стала символом постмодерністського сприйняття світу, що поєднує глибину й іронію, тяжіння до абсурду та неповторної справжності. Водночас, він залишався вірним своїм кореням і завжди плекав літературні традиції рідного Івано-Франківська, відомого тепер як центр «станіславського феномену». Сьогодні, 13 березня 2025 року, письменник святкує 65-річчя, і це чудова нагода прийти до бібліотеки і не лише згадати його величезний внесок у культуру, але й зануритися у світ його творчості, Це чудова можливість ознайомитися з творами, які стали класикою сучасної української літератури, і зазирнути в душу одного з найяскравіших представників постмодернізму на нашій землі. Андрухович — це не просто письменник, це явище. Він як птах високого польоту, який здатен підняти свій погляд до небес і бачити не лише те, що перед ним, а й те, що залишається поза межами видимого.

З ранковою тишею над степом, що ще тримає нічні холодні обійми, по всій Україні починається святковий день. Це день, коли звучить величний Гімн України, що пронизаний силою і духом боротьби, єдності й надії. Цей гімн – не просто мелодія, це емоція, яка пронизує серце кожного українця. Від гір Карпат до широких степів, від прибережних міст до маленьких сіл — у кожному куточку країни він відлунює своєю потужною хвилею, даруючи відчуття незламної гордості. Кожен його акорд, кожне слово – мов відголоски вікової боротьби, яка привела до цієї миті. Мить, коли звучить «Ще не вмерла України ні слава, ні воля», — це не просто слова, це заклик до дії, це дух предків, що боролися за свободу і незалежність. І ось, тепер, на цьому святому полі з’являється нове покоління, яке не просто пам’ятає, а продовжує цю боротьбу. Вони стоять під ясним небом, спостерігаючи, як синьо-жовтий прапор піднімається до самого сонця. Святкування цього дня — це більше, ніж просто патріотичне свято. Це час для кожного з нас задуматися: що означає бути частиною цієї великої нації, що переплетена з історією, культурою і непохитною вірою у власну силу. І Гімн — це те, що з’єднує кожного, хто гордо називає себе українцем. Відгомін останніх акордів затихає, але в серці кожного залишається відчуття єдності та непереможності. Цей день нагадує нам про те, що, навіть коли все навколо змінюється, велич духу нації залишається незмінною. І доки лунає Державний Гімн України, ми будемо разом, ми будемо сильними, ми будемо вільними.

10.03 – 55 років від дня народження Оксани Кузів, української письменниці. Оксана Кузів народилася у маленькому, але надзвичайно красивому місті Бурштин, розташованому на заході України. 10 березня 1970 року стало тим першим моментом, коли вона прийшла у цей світ, принесла з собою частинку весняної свіжості, яка не покидала її душу і протягом всього життя. Бурштин, місто, яке заховане серед гір та лісів Івано-Франківщини, стало її колискою, де кожен подих повітря був наповнений ритмами природи, звуками пісень птахів і тишею, що завжди давала простір для думок. З дитинства Оксана була допитливою та уважною до всього, що її оточувало. Її серце не раз забивалося швидше, коли вона ловила кожне слово у розмовах дорослих, а погляд не відривався від книжок, що захоплювали її в уявний світ. Вже тоді вона знала: хоче жити серед слів, творити з них щось таке, що буде торкатися душі інших. Львівський державний університет став для Оксани тим важливим кроком на шляху до її мрії. Спеціальність викладача української мови та літератури відкрила перед нею безмежний світ класичних творів, сучасної поезії, величі і трагедії рідної мови. Це був час, коли кожна лекція, кожен семінар викликали в ній бурхливу хвилю емоцій. Вона вчилася не просто писати, а відчувати слово, переживати кожен вірш, кожну думку, яку вкладала на папір. Після закінчення університету Оксана повернулася до рідного краю. Її шлях до літератури та журналістики був прямим і безкомпромісним.