У нічній тиші, коли місяць м’яко світить на землю, а вітри шепочуть стародавні легенди, душа, немов би втомлена від земних турбот, шукає втіхи в словах великого поета. Тарас Шевченко, мов пророк, звертається до нас через віки, і його слова все ще болючі, живі, як і в той час, коли він їх писав.
«Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій.»
Ці слова, як заклик до нас, живих, нагадують про те, що справжня велич людини вимірюється не лише її подвигами, але й тим, як вона відчуває свою землю, свою Батьківщину. Тарас Шевченко, не маючи змоги жити на рідній землі, все ж залишив своє серце в кожному вірші, у кожному образі, що оживає в його рядках.
«Реве та стогне Дніпр широкий
Сердитий вітер завива
Додолу верби гне високі
Горами хвилю підійма»
Тут вже чуємо крик ріки, що став символом усього, що терпить Україна — болючі втрати, горе, безсилля перед жорстокими силами часу. Шевченко вбачав у річці не лише природну стихію, а й символ долі народу, що прагне волі, але знаходиться в полоні.
Проте, незважаючи на всі випробування, його поезія — це завжди крок до світла, до боротьби за свободу. Він не раз звертався до нас із закликом не здаватися, не падати духом. Його слова, наче потужний вітер, що несе нас до перемоги, звучать так:
«Борітеся — поборете!
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!»
У цих рядках весь дух Шевченка: він не просто закликає до боротьби, він вірує в перемогу. Він вірує в людей, у їхню силу і здатність змінити світ. Навіть у найтемніші часи, коли здається, що все втрачено, Тарас Шевченко вчив нас не здаватися.
«Де єсть воля, там і правда!»
Так, Шевченко бачив у свободі найвищу цінність, що має стати основою існування кожної нації. І сьогодні, через століття, його слова залишаються актуальними для кожного з нас. Вони нагадують, що наша сила — в єдності, в боротьбі за гідність і за те, щоб бути вільними.
Тарас Шевченко, мов живий вогонь, що палає в серці кожного українця, залишив нам не лише поезію, а й дух нації, який не згасне, бо «не вмре та правда, що була й є». І хоча великому поету, якому ми не можемо віддячити повністю за все, що він зробив для нас, довелося йти з цього світу, його слова продовжують жити в кожному з нас.

08.03 – 65 років від дня народження Ольги Слоньовської, української поетеси. Ольга Слоньовська народилася 1960 року в селі Ценява на Коломийщині. Її дитинство було насичене тяжким трудом та глибокою любов’ю до природи: поля з золотими житами, лісові ягоди, ластівки, що сідали на плече, і безмежний запах перших грибів. Вона виросла серед краси й суворості життя, яке залишило в її серці сліди, зокрема болючий досвід боротьби з радянським режимом. Це жорстоке ставлення не зламало її, а навпаки, зміцнило характер. Ольга стала відомою поетесою та професором, автором 49 книг, серед яких – поезії, підручники та монографії. Вона отримала численні нагороди, але найбільш цінною для неї є медаль «За заслуги» від афганців, що є відзнакою її душевної праці. Ольга не любить масовки, цінує правду й шанує талановитих людей, що зустрічалися на її життєвому шляху.

Міжнародний день прав жінок і миру — це не просто дата в календарі, це свято сили, боротьби і надії. Це день, коли ми звертаємо увагу на тих, хто щодня бореться за право бути почутими, за право на рівність і гідність. В очах кожної жінки, чи то мати, чи то активістка, чи то вчена, горить вогонь, який ніколи не згасне, незалежно від обставин. У цей день ми не лише святкуємо досягнення, але й згадуємо про тих, хто все ще бореться. Від глибини історії до сьогодення, кожна жінка, яка стояла на передовій миру, який був побудований на правах і свободах, кожна жінка, що виборювала можливість самостійно визначати свою долю — є частиною великого руху до світла. Цей день — нагадування для світу: мир неможливий без рівності. Без справедливості неможливо досягти гармонії, і жодна нація не може процвітати, якщо в ній не буде місця для прав жінок. Тому кожен крок, кожна ініціатива, кожна дія на користь рівних прав — це крок до загального благополуччя. Міжнародний день прав жінок і миру — це не лише свято, це крок до змін, до кращого світу, де кожна жінка може бути тією, ким вона хоче бути, вільною, незалежною, рівною. Цей день — це також визнання того, що мир починається з кожної з нас, з нашого серця, з нашої рішучості, з нашого бажання змінювати світ на краще.

7 березня виповнюється 65 років одній із найяскравіших постатей сучасної української літератури — Світлані Талан. Її ім’я стало символом стрімкого і безкомпромісного входження в серце української письменницької традиції. Світлана Талан не просто пише романи — вона створює реальні історії, що їх диктує саме життя. Її твори, глибоко занурені в соціальні проблеми, завжди знаходять відгук у серці читача, бо розповідають про те, що хвилює кожного.  Невід’ємною частиною її творчості є жінки — сильні, ніжні, сміливі, інколи розгублені, але завжди живі. Кожна героїня Світлани Талан — це цілий світ, переповнений емоціями, спогадами, надіями та помилками, але в основі кожної з них лежить одна незмінна сила — любов. Любов до родини, до батьківщини, до людини. Ця сила завжди веде її героїнь, незважаючи на труднощі, що трапляються на їхньому шляху. Її книга — це завжди емоційна подорож через біль і радість, через темряву і світло. Світлана Талан, лауреатка престижних літературних нагород, у своїх творах відображає складні і болючі реалії української дійсності, зокрема події на Донбасі, передаючи їх у всій повноті з точки зору людини, яка пережила ці випробування. У її словах — велика сила, яка здатна розбудити серце і змусити замислитися. І не дивно, що Світлана Талан входить до трійки найпопулярніших письменників України за версією журналу «Фокус», адже її твори, наповнені правдою, щирістю та патріотизмом, знаходять відгук у серцях мільйонів читачів. Вона — не просто автор, вона — голос української душі, який звучить на повний голос у важкі часи, не зупиняючись, а лише підсилюючи емоційний заряд національного єднання.

Павло Добрянський, народжений на благословенній Вінниччині, з юних літ вирізнявся своєю допитливістю та прагненням пізнати світ. Після закінчення Вінницької фельдшерсько-акушерської школи він відправився до Мурафської дільничної лікарні, де три роки віддано працював, здобуваючи досвід і повагу. Та все ж серце його прагло до вищого. Львівський медичний інститут став тим новим горизонтом, де Павло здобув знання, які згодом привели його до керівництва однією з аптек Івано-Франківська.  Проте, як часто буває з людьми творчими, медичні рецепти не могли втамувати ту внутрішню потребу, що пала в душі Павла Казимировича. Він став не лише видатним аптекарем, а й незрівнянним гумористом, здатним висміювати повсякденне життя, надаючи йому особливого, чарівного забарвлення. Його обізнаність в мистецтві сміху стала легендою: «найкращий гуморист серед аптекарів і найкращий аптекар серед гумористів».  Та його справжній літературний шлях почався, коли Павло став відповідальним секретарем обласної письменницької організації, віддавши 15 років своєї творчої праці та натхнення. І, звісно ж, чи може бути краще місце для гумориста, ніж редакція журналу? Останні роки він працював заступником головного редактора журналу «Перевал», а його публікації ставали джерелом сміху й радості для багатьох читачів.  Павло Добрянський не тільки залишив по собі двадцять книг, серед яких такі шедеври, як «Лукаві замашки», «Чоколядовий капелюх», «Веселий аптекар» та «Кіндрат Гичка увіковічнюється». Всі ці твори стали частиною золотого фонду української гумористичної літератури, а його здатність влучно і з гумором описувати людські недоліки не залишала байдужим жодного читача. Пам’ять про нього увіковічили не лише книги, а й пам’ятна дошка, встановлена у липні 2015 року в Івано-Франківську, на вулиці Шевченка, 78, де письменник жив і творив. Це було вшанування його великого внеску у культуру, а також у рамках програми «Івано-Франківськ — місто героїв». У 2025 році йому виповнилося б 85 років — вік, на який можна поглянути з вдячністю за безмежний сміх, що він приніс своєю творчістю.