Талант бути письменником — це дарунок, що спочатку прихований, як проліски під снігом, тихо пробиваються з-під крижаної оболонки зими, і лише час розкриває їх красу. Це розум, який здатний захопити світ, поглянути на нього очима, сповненими мудрості, та передати ці знання іншим. Як весна розбуджує землю, так і цей дарунок пробуджує душу, наповнюючи її світлом і теплом, що несе слово. Ще змалечку, коли дитина вперше вчиться складати літери, в її серці вже пломеніє іскра великого майбутнього. Талант бути  письменником — це як ціла палітра відтінків, яка ще не знайома світу, але вже існує в серці, немов перші проблиски світанку. Він зростає, як весняна трава, що раптово огортає землю після довгої зимової тиші, тихо, але вперто. Це дарунок, який вимагає терпіння, адже кожне слово — це насіння, яке потребує часу, щоб прорости в щось велике. Тому письменник не тільки творить, але й сіє мудрість у світі, даруючи іншим частинку свого розуму. Цей талант — це мова серця, що лине у світ, несучи на крилах мрії, надії і тугу за втраченими митями. І як проліски, що першими сповіщають про прихід весни, так і талант письменника з’являється в найменших рисах, у кожному деталі світу, що він спостерігає. Він проникає в кожен подих, у кожну тінь, щоб згодом стати великою силою, здатною змінювати реальність. Бути письменником — це не просто вміння писати, це спільна мова з Богом, здатність творити світ словами, даючи йому новий вигляд, нове значення. Це не просто талант, а й велика відповідальність, яка приходить разом із даром. Тому письменник — це не просто людина, що пише, а й той, хто несе світло у темряву.

1 березня – 85 років від дня заснування Івано-Франківського державного інституту (1940), (нині Прикарпатський національний університет ім. Василя Стефаника). За гірським горизонтом, наче вишуканий витвір природи, вимальовується величний силует Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Як і сама природа, університет змінюється з кожним порою року, що проходить над його стінами. Зимою його корпуси, покриті сніговими шапками, мовчки приймають нові наукові ідеї, відгукуються на холодні вітри знань. Навесні, коли все навколо розцвітає, університет набуває нових сил: студенти активно вливаються в його життя, а науковці творять майбутнє. Літом університет, як і природа, розцвітає в повну силу. Це час для плідної праці, для створення нових проєктів і співпраці з університетами світу. Відчувається, як зростає інтелектуальна енергія, яка перетворює ці стіни на вогнище знань. Осінь приносить врожай: підготовка нових фахівців, захисти дисертацій, підсумки наукових здобутків — все це відзначається серйозним ставленням і гармонією. Університет, як і природа, безперервно розвивається, вплітаючи в своє серце нові ідеї, що міцно закорінюються в ґрунті гір. Стаючи символом національного відродження та освітнього поступу, він дарує нові горизонти студентам і науковцям, що, як і гори, непохитно прагнуть до величі та мудрості.

28 лютого – 135 років від дня народження Осипа Сорохтея, українського живописця і графіка. Осип Йосафатович Сорохтей народився 28 лютого 1890 року в селі Баранчиці Самбірського повіту на Львівщині, в сім’ї залізничника. З часом родина Сорохтеїв переїхала на постійне проживання до міста Станіслава (тепер Івано-Фран­ківськ), де О. Сорохтей закінчив початкову школу і учитель­ську семінарію. Палка любов до малярства, яка проявилася в нього з раннього дитинства, привела його до Краківської Академії мистецтв. Закінчив він її з відмінною оцінкою в 1920 році. В тому ж році після здачі екзамену на право ви­кладання малювання О. Сорохтей повертається в Станіслав і працює вчителем малювання в українській гімназії. Тут він створює численні жанрові композиції, сцени з життя міської та сільської бідноти, серію малюнків з Історичного минуло­го. Малює в основному в техніці рисунку — олівцем, тушшю, аквареллю.