Івано-Франківський академічний обласний театр ляльок імені Марійки Підгірянки — це справжня перлина культурного життя міста. Створений у 1945 році, він став осередком дитячої радості, фантазії та творчості, де маленькі глядачі відчувають магію театрального світу через гру світла, тіні і звуків. Названий на честь видатної української поетеси Марійки Підгірянки, цей театр не тільки несе у собі дух дитячої казки, але й дарує дитині незабутні миті чарівності, що залишаються в серці на все життя.  Театр ляльок — це місце, де мрії стають реальністю. Тут кожна вистава перетворюється на подорож у невідомі країни, у яких ляльки оживають, переживають емоції і дарують глядачам чудовий світ фантазії. Першим режисером театру була Тетяна Нікітіна, чия відданість мистецтву і любов до дітей стали основою його розвитку. Її творчий підхід і бажання показати світ через призму дитячих очей зробили театр особливим місцем для кожного, хто потрапляв туди.  Івано-Франківський театр ляльок є не тільки культурним осередком, а й місцем, де поєднуються традиції і сучасність. Тут створюються вистави, що охоплюють не лише класичні казки, а й сучасні твори, котрі відповідають запитам нових поколінь. У кожній постановці відчувається глибока повага до дитячої душі, її відкритості та здатності дивуватися світу.  Театр ляльок імені Марійки Підгірянки — це місце, де казки оживають, а серце наповнюється теплом, радістю та захопленням від справжнього мистецтва.

Роман Шухевич загинув в бою із військами НКВД 5 березня 1950 року в містечку Білогорща неподалік міста Львова. Оточивши штаб Романа Шухевича НКВД пропонувало йому здатися та піти на співпрацю з радянською владою. Однак Роман Шухевич відкинув таку пропозицію та прийняв останній бій. Він загинув, але не скорився. Генерала Шухевича називають Великим Воїном Нескореної Нації та пошановують, як Героя України.

Сьогодні 210 років з дня народження Михайла Вербицького – автора музики Гімну України 4 березня 1815 року народився автор музики Державного Гімну “Ще не вмерла Україна”. Михайло Вербицький був священником, видатним композитором та громадським діячем. Михайло Вербицький (1815-1870) – один із перших українських професійних композиторів Галичини, фундатор Перемишльської композиторської школи, народився в селі Явірник Руський (Польща) і був хрещений в селищі Улюч (пол. Ulucz), де його батько служив священиком у старовинній дерев’яній Вознесенській церкві. Згодом Михайло Вербицький вступає до Львівської духовної семінарії, але заняття музикою не перериваються. Вербицький керує хором семінарії, опановує гру на гітарі, яка супроводжує його потім протягом всього життя. Численні твори, перекладені або створені ним для гітари, стали популярними у галицькому домашньому музикуванні. Пісенним символом народу став твір, де поетичний текст і музика являють собою органічну художню цілісність, бездоганно точно й чітко відтворюють національну ментальність, здатні піднімати на подвиги, на боротьбу за свободу і людські права. Твір, який мільйони людей по-справжньому сприймають як музичний символ своєї національної спільноти, не може бути створений штучно чи нав’язаний «згори» – лише з усього серця. Він пройшов перевірку часом, історичними подіями, стати невід’ємною часткою суспільного життя. Саме таким твором і є гімн «Ще не вмерла Україна». Органічне поєднання піднесеної музики Михайла Вербицького з високопатріотичним змістом поезії Павла Чубинського якнайкраще резонувало із волелюбними прагненнями українського народу. Твір «Ще не вмерла Україна», в якому злилися найсокровенніші помисли представників Сходу і Заходу України, невідворотно йшов шляхом всенародного визнання, з плином часу дедалі впевненіше розширюючи простір свого духовного впливу. Найвідоміша музика Вербицького на текст «Ще не вмерла Україна», створена композитором, немов відшліфована і очищена від непотрібних нашарувань, прибрана в багаті оркестрові шати, понеслась на хвилях ефіру по всьому світу, виконуючи свої функції Державного Гімну України, звучить сьогодні могутньо й гордо – як символ невмирущої сили народу, котрий обрав шлях свободи і незалежності…

Талант бути письменником — це дарунок, що спочатку прихований, як проліски під снігом, тихо пробиваються з-під крижаної оболонки зими, і лише час розкриває їх красу. Це розум, який здатний захопити світ, поглянути на нього очима, сповненими мудрості, та передати ці знання іншим. Як весна розбуджує землю, так і цей дарунок пробуджує душу, наповнюючи її світлом і теплом, що несе слово. Ще змалечку, коли дитина вперше вчиться складати літери, в її серці вже пломеніє іскра великого майбутнього. Талант бути  письменником — це як ціла палітра відтінків, яка ще не знайома світу, але вже існує в серці, немов перші проблиски світанку. Він зростає, як весняна трава, що раптово огортає землю після довгої зимової тиші, тихо, але вперто. Це дарунок, який вимагає терпіння, адже кожне слово — це насіння, яке потребує часу, щоб прорости в щось велике. Тому письменник не тільки творить, але й сіє мудрість у світі, даруючи іншим частинку свого розуму. Цей талант — це мова серця, що лине у світ, несучи на крилах мрії, надії і тугу за втраченими митями. І як проліски, що першими сповіщають про прихід весни, так і талант письменника з’являється в найменших рисах, у кожному деталі світу, що він спостерігає. Він проникає в кожен подих, у кожну тінь, щоб згодом стати великою силою, здатною змінювати реальність. Бути письменником — це не просто вміння писати, це спільна мова з Богом, здатність творити світ словами, даючи йому новий вигляд, нове значення. Це не просто талант, а й велика відповідальність, яка приходить разом із даром. Тому письменник — це не просто людина, що пише, а й той, хто несе світло у темряву.

1 березня – 85 років від дня заснування Івано-Франківського державного інституту (1940), (нині Прикарпатський національний університет ім. Василя Стефаника). За гірським горизонтом, наче вишуканий витвір природи, вимальовується величний силует Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Як і сама природа, університет змінюється з кожним порою року, що проходить над його стінами. Зимою його корпуси, покриті сніговими шапками, мовчки приймають нові наукові ідеї, відгукуються на холодні вітри знань. Навесні, коли все навколо розцвітає, університет набуває нових сил: студенти активно вливаються в його життя, а науковці творять майбутнє. Літом університет, як і природа, розцвітає в повну силу. Це час для плідної праці, для створення нових проєктів і співпраці з університетами світу. Відчувається, як зростає інтелектуальна енергія, яка перетворює ці стіни на вогнище знань. Осінь приносить врожай: підготовка нових фахівців, захисти дисертацій, підсумки наукових здобутків — все це відзначається серйозним ставленням і гармонією. Університет, як і природа, безперервно розвивається, вплітаючи в своє серце нові ідеї, що міцно закорінюються в ґрунті гір. Стаючи символом національного відродження та освітнього поступу, він дарує нові горизонти студентам і науковцям, що, як і гори, непохитно прагнуть до величі та мудрості.