25 березня – 115 років від дня народження Марка Боєслава (Михайла Дяченка) (1910-1952), українського поета, журналіста, активного учасника національно-визвольних змагань ОУН – УПА. У туманному ранку, коли ще не було видно обріїв, а земля тільки прокидалася після нічного сну, Марко Боїслав стояв на березі річки. Він часто приходив сюди, щоб відчути спокій, коли душа була переповнена болем і запитаннями, на які не було відповідей. Природа мовчки спостерігала за його боротьбою, немов стара, мудра жінка, що бачила все, але не прагнула втручатися. З серцем, що билося в такт його крокам, він згадував ті дні, коли боротьба за волю була його єдиним шляхом, коли кожен крок був на межі між життям і смертю. Його вірші, сповнені патріотизму, закликів до мужності і самопожертви, були не лише словами, але й вираженням його найглибших переживань. Кожен рядок, кожне слово мовляло про боротьбу не тільки за свободу, а й за вірність своїм переконанням. Сьогодні ж йому було важко зрозуміти, як багато пройдено, скільки часу і крові витрачено на те, щоб Україна залишалася вільною. Все, чого він прагнув, – це була віра в те, що в серцях людей живе пам’ять про тих, хто поклав свої життя заради цієї землі. «За волю», — думав він, згадуючи свій збірник поезій, який став маніфестом для багатьох поколінь. Вітер почав гойдати дерева, і Марко відчув, як знову в ньому прокидається сила, готова до боротьби. Це була не лише сила фізична, але й сила духу, що вела його вперед, навіть коли здавалось, що світ занурюється в темряву. Він знав, що шлях, яким він йшов, не був легким, але віра в народ, у справедливість була незламною. І хоча його ім’я залишилося маловідомим, а його поезії видавалися в нелегких умовах, Марко Боїслав знав, що в кожному вірші, у кожному рядку, який він писав, живе дух народу. І цей дух не загине. Він буде жити в серцях людей, поки не прийде той день, коли Україна буде вільною, такою, якою її бачили ті, хто віддав своє життя за неї. Вогонь його серця не згасав, навіть коли здавалось, що навколо все обвиває сірий морок. Адже справжні герої не вмирають. Вони залишаються в пам’яті поколінь, і їх слова продовжують звучати, як заклик до боротьби за правду та справедливість.

Благовіщення. Цей день, мов тонкий сніг, що тихо падає на землю, був огорнений світлом, що виходило з серця самого Неба. Вершини дерев, що стояли мовчазно в очікуванні, і далекі хмари, що мріяли в безкрайності, наче тривожні дихання ночі, зустрічали те чудо, яке мало змінити все. Марія, дівчина з глибокими очима, які відображали безкрайній світ, стояла у своїй тіні, спокійна, мов трава, що не боїться вітру. Вона була в тиші, яка передувала великому дійству. Коли голос Ангела пролунав, це був не просто звук, а потік світла і віри, що пронизував саму її душу. «Радуйся, Благодатна», — сказав Ангел, його голос був лагідний, але в ньому звучала сила, яку не можна було осягнути розумом. «Не бійтеся», — продовжив він, і ніби все навколо завмерло, — «бо ти знайшла благодать у Бога. І ось, ти зачнеш, і народиш Сина, і наречеш Його Ісусом». Марія стояла, ніби застигла у часі, не здатна вимовити ані слова. Все навколо нею було ясним і темним водночас, ніби вона потрапила в новий вимір. В серці її з’явилася тиха радість, і з тим же відчуттям прийшло розуміння: це не просто подія, це відкриття великої таємниці, що наповнює світ. Ангел, наче зрозумівши її тишу, додав: «Дух Святий зійде на тебе, і сила Всевишнього осінить тебе». І в його словах, що пронизували все єство, була неймовірна віра в те, що від цього моменту сам Всесвіт почне змінюватися. Марія, зітхаючи, промовила: «Ось я, рабиня Господня. Нехай буде мені за твоїм словом». І ця відповідь, проста та чиста, наче першоквітка весни, стала початком великого дива, яке мало народити на світ Ласкаве Сонце. В той час, коли Ангел зник, і світ знову наповнився звуками та ритмами життя, в душі Марії залишалась тиха світлість, як промінь ранкового сонця. І вона вже не була самотньою — Всевишній був поруч, і ця зустріч змінила не тільки її, але й весь світ, що розцвітав від цієї благословенної миті.

Всесвітній день поезії — це свято, яке нагадує нам про силу слова, про здатність віршів торкатися серця, розбурхувати думки і надихати на зміни. Поезія — це не просто рими і метафори. Це спосіб відкрити душу, розповісти про те, що важливо, що сховане глибоко всередині. Вона — мовчазний співрозмовник, котрий вміє сказати більше, ніж десятки слів, адже найкращі думки часто не мають вигляду. Поезія живе в кожному з нас — у тому, як ми сприймаємо світ і як виражаємо себе. У цей день ми відзначаємо не тільки поетів і їх твори, але й саму здатність поезії змінювати нас, нашу реальність. Вона дає нам можливість мріяти, бачити красу там, де інші не побачать, надихати і боротися за краще майбутнє. Ми святкуємо силу поетичних рядків, які можуть стати як троном для наших думок, так і піснею для наших сердець. Нехай цей день нагадає всім, що поезія — це не просто минуле і не просто культура. Це той мовний ключ, який допомагає відкрити двері до найглибших переживань, до глибини нашої душі, що залишається вічно актуальною.
Слово має силу. І поезія — це той шлях, яким ми несемо в світ цю силу.

Щастя — це те, що шукає кожен з нас, але що саме воно таке, часто залишається загадкою. Це не просто емоція, а стан душі, який неможливо зважити або виміряти. Для одних щастя — це моменти радості, для інших — спокій і гармонія в житті. Щастя — це не тільки великі досягнення або здобутки, але й маленькі радості, які часто залишаються непоміченими. Щастя полягає в умінні цінувати кожен момент, у здатності помічати красу навколо, у щирих стосунках з близькими людьми. Воно не завжди залежить від зовнішніх обставин, а радше від того, як ми ставимося до життя, як приймаємо його виклики та труднощі. Іноді щастя — це просто здатність посміхатися в складні моменти, знайти спокій у найтемніші дні, не втратити віру у себе та людей навколо. Щастя — це вміння радіти навіть дрібницям: запаху свіжої кави вранці, першим променям сонця або теплій бесіді з другом. Міжнародний день щастя нагадує нам, що важливо не забувати про це відчуття і цінувати кожну хвилину життя. Щастя не чекає, його треба створювати і ділитися ним з іншими. Кожен із нас може стати джерелом радості для себе та для тих, хто поруч. Адже саме в наших серцях, у нашому ставленні до світу і лежить справжнє щастя. ЩАСТЯ – ЧИТАТИ КНИГИ!

Ліна Костенко — це ім’я, яке стало символом величі української літератури, живим джерелом мудрості та краси. Її поезія — це не просто слова, а тонкі нитки, що сплітаються в тканину, яка обвиває серце, провокуючи роздуми й емоції. Вона говорить про нас, про нашу історію, про наше майбутнє. Ліна Костенко — поетеса, що вміє звертатися до душі кожного читача, мов той тонкий музичний інструмент, який здатен викликати бурю в душі. Її вірші — це мозаїка, в якій кожне слово стає елементом великої картини, де відображаються і гіркота, і радість, і надія. Її мовлення глибоке, проникливе, а кожен рядок — це як відгомін чогось вічного, що неможливо забути. Вона звертається до тих тем, які хвилюють людину на найглибшому рівні: любов, свобода, патріотизм, людська гідність. У її творчості немає дрібних деталей — все важливе. Вона вчить нас не боятися бути собою, не йти на компроміси з совістю. Ліна Костенко стала голосом епохи, її слово стало потужною зброєю в боротьбі за національну гідність і духовну свободу. Погляньте на її вірші, і ви зрозумієте, що поезія — це не лише мистецтво, але й спосіб мислення, спосіб переживання світу. Ліна Костенко не просто пише вірші, вона проживає їх. Кожен її рядок — це як розмова з нами, спроба зрозуміти світ, нас самих, наше місце в цьому безкрайньому всесвіті. Її творчість — це поетична мудрість, що допомагає нам зрозуміти, як важливо любити свою землю, свою історію, свою культуру. У кожному слові Ліни Костенко живе Україна, її болі й радості, її мрії і надії. Вона — не просто письменниця, а жінка-легенда, що не залишає байдужим нікого, хто стикається з її творчістю.

А й правда, крилатим ґрунту не треба.
Землі немає, то буде небо.

Немає поля, то буде воля.
Немає пари, то будуть хмари.

В цьому, напевно, правда пташина…
А як же людина? А що ж людина?

Живе на землі. Сама не літає.
А крила має. А крила має!

Вони, ті крила, не з пуху-пір”я,
А з правди, чесноти і довір”я.

У кого — з вірності у коханні.
У кого — з вічного поривання.

У кого — з щирості до роботи.
У кого — з щедрості на турботи.

У кого — з пісні, або з надії,
Або з поезії, або з мрії.

Людина нібито не літає…
А крила має. А крила має!