26 квітня — день, коли зупинився час. Ніч на 26 квітня 1986 року була тиха. Весна лише починала розквітати, і над Поліссям розносився аромат молодого листя, втомленого після довгої зими. Люди спали — мріяли, любили, жили. Але за мить усе змінилося. На четвертому енергоблоці Чорнобильської атомної електростанції — там, де мали панувати порядок і точність, де кожен болт мав значення — трапилось невиправне. Вибух. Полум’я зірвалося в небо, розірвало тишу, розірвало долі. Радіація — невидимий ворог — повзла вітром, проникаючи в легені, в землю, в майбутнє. Вона була всюди — у колисках, у хлібі, у дощі. Її не чути, не бачити, не торкнутися. Та її наслідки — як відлуння грому після блискавки — переслідують і досі. Люди йшли на смерть, не знаючи, що це смерть. Пожежники, які першими прибули на виклик. Лікарі. Військові. Вони гасили не лише вогонь — вони гасили апокаліпсис. Своїми руками, своїм тілом, своїм життям. Прип’ять. Місто молодості, любові, дитячого сміху. Сьогодні — місто-примара. Вікна без очей, каруселі без дитячих голосів, школи без дзвінка. Природа поволі забрала своє, та людський біль ще довго шепоче серед порожніх кімнат. Чорнобиль — це не просто трагедія. Це шрам. Глибокий, пекучий, навіки вкарбований у пам’ять нації. Нехай же 26 квітня буде не лише днем скорботи, а й днем нагадування: про ціну людської недбалості, про велич людської жертовності, і про крихкість усього, що здається незламним.

Книга – Велична Словом, Вічна Душею. 23 квітня — не просто день у календарі. Це свято Книги, що носить у собі світло епох, мудрість поколінь, голос поетів, мить митців, і політ людської уяви. Це день, коли слова стають вічними, а тиша бібліотеки — гучнішою за грім. Книга — це всесвіт, складений з літер. Коли ти гортаєш сторінку, це не просто звук — це шелест часу. «Книги — це кораблі думки, що мандрують хвилями часу, дбайливо несучи дорогоцінний вантаж із покоління в покоління» — писав Френсіс Бекон. І справді: хіба не книга відчиняє нам двері у далекі світи, де зорі — це очі богів, а планети — їхні сліди? У книгах — б’ється серце Данте, мріє Шекспір, мовчки споглядає Ван Гог з репродукцій, які сховалися між сторінок.
Тут Рембо палає вогнем слова, а Ліна Костенко — ніжно торкається душі:
«Книги — морська глибина:
Хто в них пірне аж до дна,
Той, хоч і труду мав досить,
Дивнії перла виносить».
У книзі шумить океан — він солоний, як сльози Одисея, що пливе додому. Там горять сузір’я, відкриті Коперником, сяють космічні мрії мрійників. І все це — у палітурці, у шурхоті сторінок, у бібліотеці, де кожна книга мовчки чекає свого читача. Бібліотека — не просто будівля. Це храм, де книжки — святі. Це дім для Пруста, що шукає втрачене, це письменники, що творять магію у повсякденності, для Джейн Остін, що малює портрети серця. Тут художники промовляють фарбами — Гюстав Доре виводить риси лицарів, Леонардо да Вінчі залишає таємниці у кожному ескізі.
Книга — не тільки слово. Вона — міст.
Між минулим і майбутнім.
Між зірками й океанами.
Між людиною — і її безсмертною мрією.
Вклонімося книзі.
Бо вона — ми.
І більше…

23 квітня 2025 року виповнюється 150 років від дня народження Модеста Сосенка (1875–1920) — видатного українського живописця, іконописця та представника модерного сакрального мистецтва. Модест Сосенко вважається одним із засновників нового стилю в українському церковному мистецтві, поєднуючи традиції візантійського іконопису з модерністськими підходами. Його творчість пов’язана з Львівською школою малярства, а також із діяльністю митців, які розвивали національну мистецьку ідентичність на початку ХХ століття. Відомі роботи: розписи церкви; ікони, фрески та декоративне мистецтво в стилі сецесії; участь у формуванні українського стилю в мистецтві Галичини. Його внесок у розвиток української культури надзвичайно важливий, тому Модест Сосенко — маляр, що навчив ікону дихати модерном. Його картини — це мить зупиненого молитовного жесту, в якому традиція візантійської строгості переходить у м’яке світло європейської сецесії. Вони не лише зображають святе — вони промовляють до глядача мовою символів, кольору і ритму. У розписах церков — святі постаті здаються не віддаленими небесними істотами, а близькими, з людськими обличчями, вписаними у спокійні, врівноважені композиції. Їхні силуети витягнуті, майже застиглі в молитовному танці, а очі — глибокі, як тиша стародавнього храму. Фарби у Сосенка звучать лагідно і впевнено: Охра, зелень, теракота, небесна синь — він відмовляється від надмірної барвистості на користь внутрішнього світла. У його образах — тиша, спокій і гідність. Відчувається вплив Джотто, але через призму галицької душі — стриманої, але багатої на відчуття. В його “Іконі Богородиці” (одна з найвідоміших) – лик Марії м’який, з тонкими рисами, сповнений спокою. Її руки не просто тримають Немовля – вони обіймають цілий світ. Це не образ недосяжного ідеалу, а жива присутність любові й тиші.

23 квітня 2025 року виповнюється 105 років від дня народження Григорія Михайловича Тютюнника — видатного українського письменника, прозаїка та поета, лауреата Шевченківської премії 1963 року за роман «Вир».​ Григорій Тютюнник народився 23 квітня 1920 року в селі Шилівка Зіньківського району на Полтавщині. З 1938 року навчався в Харківському університеті, але його навчання перервала Друга світова війна. Після війни працював педагогом, а також співробітником львівського журналу «Жовтень». Письменницьку діяльність розпочав у 1937 році з публікацій віршів. Творчий доробок Григорія Тютюнника включає:
Збірку оповідань «Зорані межі» (1950)
Повість «Хмарка сонця не заступить» (1957)
Роман «Вир» (1960)
є епічним полотном, яке порушує важливі питання людського буття та відображає індивідуальність персонажів, відмовляючись від схематизованого зображення людини. Григорій Тютюнник помер 29 серпня 1961 року у Львові і похований на Личаківському цвинтарі. Його творчість залишає глибокий слід в українській літературі, відображаючи багатство душі та глибину людських переживань.  Тютюнник мав «талант людяності», який поєднував у собі вроджену доброту та вистраждану мудрість.​Його твори продовжують надихати читачів та залишаються важливою частиною української культурної спадщини.

Ранок, мов тиха пісня весни, розливається над Землею. Залишки нічної прохолоди ще зберігаються в повітрі, де в повільному танці кружляє остання сніжинка — ніжна, тендітна, мов подих зими, що не хоче йти. Вона сідає на край розквітлого пелюстка, де вже тремтить капелька води — чиста, прозора, як пам’ять про джерело. Квіти прокидаються. Кожна — немов усмішка планети, як подяка за промінь сонця, що лагідно торкається землі. Сонце ще низьке, але вже тепле, воно розливає золотий мед по траві, де з кожним ранковим подихом оживає життя. Пташки щебечуть у гіллі, і раптом один голуб здіймається в небо. Його крила — мов білі рядки молитви за мир і гармонію. З висоти він бачить усе: поля, ліси, річки, що блищать стрічками між пагорбами. Його політ — знак надії, що Земля ще має шанс. І вся природа — від сніжинки до сонячного проміння — шепоче одне: «Бережи мене». Це не просто день. Це мить усвідомлення, що ми — лише гості на цій прекрасній планеті. І наш дім — жива, дихаюча Земля.