Всесвітній день поезії — це свято, яке нагадує нам про силу слова, про здатність віршів торкатися серця, розбурхувати думки і надихати на зміни. Поезія — це не просто рими і метафори. Це спосіб відкрити душу, розповісти про те, що важливо, що сховане глибоко всередині. Вона — мовчазний співрозмовник, котрий вміє сказати більше, ніж десятки слів, адже найкращі думки часто не мають вигляду. Поезія живе в кожному з нас — у тому, як ми сприймаємо світ і як виражаємо себе. У цей день ми відзначаємо не тільки поетів і їх твори, але й саму здатність поезії змінювати нас, нашу реальність. Вона дає нам можливість мріяти, бачити красу там, де інші не побачать, надихати і боротися за краще майбутнє. Ми святкуємо силу поетичних рядків, які можуть стати як троном для наших думок, так і піснею для наших сердець. Нехай цей день нагадає всім, що поезія — це не просто минуле і не просто культура. Це той мовний ключ, який допомагає відкрити двері до найглибших переживань, до глибини нашої душі, що залишається вічно актуальною.
Слово має силу. І поезія — це той шлях, яким ми несемо в світ цю силу.

Щастя — це те, що шукає кожен з нас, але що саме воно таке, часто залишається загадкою. Це не просто емоція, а стан душі, який неможливо зважити або виміряти. Для одних щастя — це моменти радості, для інших — спокій і гармонія в житті. Щастя — це не тільки великі досягнення або здобутки, але й маленькі радості, які часто залишаються непоміченими. Щастя полягає в умінні цінувати кожен момент, у здатності помічати красу навколо, у щирих стосунках з близькими людьми. Воно не завжди залежить від зовнішніх обставин, а радше від того, як ми ставимося до життя, як приймаємо його виклики та труднощі. Іноді щастя — це просто здатність посміхатися в складні моменти, знайти спокій у найтемніші дні, не втратити віру у себе та людей навколо. Щастя — це вміння радіти навіть дрібницям: запаху свіжої кави вранці, першим променям сонця або теплій бесіді з другом. Міжнародний день щастя нагадує нам, що важливо не забувати про це відчуття і цінувати кожну хвилину життя. Щастя не чекає, його треба створювати і ділитися ним з іншими. Кожен із нас може стати джерелом радості для себе та для тих, хто поруч. Адже саме в наших серцях, у нашому ставленні до світу і лежить справжнє щастя. ЩАСТЯ – ЧИТАТИ КНИГИ!

Ліна Костенко — це ім’я, яке стало символом величі української літератури, живим джерелом мудрості та краси. Її поезія — це не просто слова, а тонкі нитки, що сплітаються в тканину, яка обвиває серце, провокуючи роздуми й емоції. Вона говорить про нас, про нашу історію, про наше майбутнє. Ліна Костенко — поетеса, що вміє звертатися до душі кожного читача, мов той тонкий музичний інструмент, який здатен викликати бурю в душі. Її вірші — це мозаїка, в якій кожне слово стає елементом великої картини, де відображаються і гіркота, і радість, і надія. Її мовлення глибоке, проникливе, а кожен рядок — це як відгомін чогось вічного, що неможливо забути. Вона звертається до тих тем, які хвилюють людину на найглибшому рівні: любов, свобода, патріотизм, людська гідність. У її творчості немає дрібних деталей — все важливе. Вона вчить нас не боятися бути собою, не йти на компроміси з совістю. Ліна Костенко стала голосом епохи, її слово стало потужною зброєю в боротьбі за національну гідність і духовну свободу. Погляньте на її вірші, і ви зрозумієте, що поезія — це не лише мистецтво, але й спосіб мислення, спосіб переживання світу. Ліна Костенко не просто пише вірші, вона проживає їх. Кожен її рядок — це як розмова з нами, спроба зрозуміти світ, нас самих, наше місце в цьому безкрайньому всесвіті. Її творчість — це поетична мудрість, що допомагає нам зрозуміти, як важливо любити свою землю, свою історію, свою культуру. У кожному слові Ліни Костенко живе Україна, її болі й радості, її мрії і надії. Вона — не просто письменниця, а жінка-легенда, що не залишає байдужим нікого, хто стикається з її творчістю.

А й правда, крилатим ґрунту не треба.
Землі немає, то буде небо.

Немає поля, то буде воля.
Немає пари, то будуть хмари.

В цьому, напевно, правда пташина…
А як же людина? А що ж людина?

Живе на землі. Сама не літає.
А крила має. А крила має!

Вони, ті крила, не з пуху-пір”я,
А з правди, чесноти і довір”я.

У кого — з вірності у коханні.
У кого — з вічного поривання.

У кого — з щирості до роботи.
У кого — з щедрості на турботи.

У кого — з пісні, або з надії,
Або з поезії, або з мрії.

Людина нібито не літає…
А крила має. А крила має!

Максим Рильський — ім’я, яке звучить як мелодія, сплетена з рядків поезії, що тягнуться в часі, даруючи світлу красу й глибину. Він був не лише майстром слова, а й душею своєї епохи, що переживала та трансформувалася. Слово його було водночас просте і велике, як сама природа, що його надихала. У його поезії немає місця метафорам, які би не були випробувані реальним життям. Він умів бачити те, що приховано від інших: дощі, що стихають, луги, що тануть у туманах, а з ними й думки — світлі й глибокі. Його вірші — це спроба пояснити нескінченний всесвіт через найпростіші образи: ластівки, що майже відчуваються в повітрі, річки, що ніжно огортають землю, дерева, що розмовляють між собою у тиші ночі. І все це — як натяки на вічність. Рильський вмів зупиняти час, знаходити красу в буденності, піднімати прості речі до рівня високої поезії. Він відкривав у повітрі щось невловиме, але важливе для кожної людини. Не раз його слова звучали, наче музика, і змушували зупинятися, задумуватись, вдихати цей світ. І серед всіх поетів, які творили в Україні, саме Максим Рильський вмів так майстерно поєднувати універсальність з українською глибиною, що кожен його вірш звучав, немов живий організм. Рильський був поетом, який не просто писав, а відчував час, в якому жив. Історія й культура його країни були для нього не абстракцією, а частиною його самого. В його віршах переплітаються глибока пошана до минулого і вірність сучасності, спроба осмислити майбутнє, не втрачаючи того, що складає основу душі народу. Так, він був поетом, який розумів, що велика поезія народжується не від великих подій, а від вміння сприймати красу життя в найменших його проявах. І, мабуть, тому його слова звучать як спокійна музика, що пливе через століття, нагадуючи про те, що справжня поезія — це не лише те, що сказано, але й те, що лишається між словами.
Як парость виноградної лози,
Плекайте мову.
Пильно й ненастанно
Політь бур’ян.
Чистіша від сльози
Вона хай буде.
Вірно і слухняно
Нехай вона щоразу служить вам,
Хоч і живе своїм живим життям.

13.03 – 65 років від Дня народження Юрія Андруховича, українського письменника. Юрій Андрухович — ім’я, яке не потребує додаткових пояснень для тих, хто хоч трохи знайомий з сучасною українською літературою. Поет, прозаїк, перекладач, есеїст, кандидат філологічних наук — він не просто спостерігач за часом, а активний його творець, філософ і мудрий митець, чия творчість виривається за межі звичних літературних канонів. Його слово звучить так, що зачіпає найпотаємніші струни душі, змушує задуматися над суттю життя і самотужки віднаходити відповіді на складні питання буття. Всього за кілька десятиліть він став іконою для цілих поколінь, пройшовши шлях від лідера поетичної групи Бу-Ба-Бу до титулу «Патріарха української поезії». Ця унікальна форма літературного об’єднання стала символом постмодерністського сприйняття світу, що поєднує глибину й іронію, тяжіння до абсурду та неповторної справжності. Водночас, він залишався вірним своїм кореням і завжди плекав літературні традиції рідного Івано-Франківська, відомого тепер як центр «станіславського феномену». Сьогодні, 13 березня 2025 року, письменник святкує 65-річчя, і це чудова нагода прийти до бібліотеки і не лише згадати його величезний внесок у культуру, але й зануритися у світ його творчості, Це чудова можливість ознайомитися з творами, які стали класикою сучасної української літератури, і зазирнути в душу одного з найяскравіших представників постмодернізму на нашій землі. Андрухович — це не просто письменник, це явище. Він як птах високого польоту, який здатен підняти свій погляд до небес і бачити не лише те, що перед ним, а й те, що залишається поза межами видимого.