Вадим Дмитрович Крищенко — це ім’я, яке стало невід’ємною частиною української культури, справжній поет, чиї слова, мов золото, закарбувалися в серцях багатьох поколінь. Його творчість — це не просто пісні, це ціла епоха, передана в звуках і словах, що звучать у кожному куточку нашої країни. Житомир, де він народився 1 квітня 1935 року, став лише початком великої подорожі. Від цього малого міста до величного Києва, де він живе вже понад 70 років, був лише короткий шлях у часі, але великий за значенням. Київ, як справжня музична душа України, став для Крищенка джерелом натхнення. Більше десятка пісень, присвячених цьому місту, стали справжнім гімном його вулицям і небесам. Важливими віхами його життя стали нагороди, які він отримував за свій внесок у розвиток культури. Заслужений діяч мистецтв України, народний артист України, лауреат численних премій — все це є доказом глибокої поваги до його творчості. Кавалер ордена Ярослава Мудрого та багатьох інших нагород, він залишив помітний слід в історії української музики і поезії. Та, можливо, найцінніший здобуток Крищенка — це його незмінна відданість рідному народові та його культурі. Його пісні звучать не тільки як музичні твори, а й як мантра для тих, хто прагне почути правду, зрозуміти національну ідентичність і відчути глибину української душі. Його слова — це не просто поезія, це живий спогад про те, якою була і є Україна. Серед пісень Вадима Крищенка можна знайти теми, що торкаються глибоких переживань і радощів українців, що визначають їхнє буття, любов до рідної землі, гіркоту втрат і надію на майбутнє. Вони пройшли крізь час, залишаючись вічно актуальними, що, безсумнівно, є свідченням їхньої справжності та сили. Він живе серед нас, його пісні звучать в наших серцях. Вадим Дмитрович Крищенко — не просто поет, а символ духовної сили нашого народу, його невтомної праці, мудрості й любові. І, мабуть, саме тому його ім’я є в нашій історії української культури, як одна з яскравих зірок на небосхилі української поезії та пісні.

28 березня – 100 років від дня народження Дмитра Гнатюка (1925-2016), українського співака. Дмитро Михайлович Гнатюк, як і багато великих митців, став частиною української культурної спадщини, зберігши в собі не тільки талант, але й любов до рідної землі, її традицій та глибокої духовності. Народившись у маленькому селі Старосілля, що на Буковині, він здобув світову славу завдяки своєму неперевершеному голосу та майстерності виконання складних оперних партій. У його виконанні живе душа української музики, яка звучить від серця до серця, незалежно від часу та місця. Його шлях у музиці почався зі струнких нот у стінах Київського музичного училища, потім — через стати солістом Київського театру опери та балету, де його голос, як баритон, звучав у численних оперних постановках. Партії Остапа, Миколи з «Тараса Бульби» та Мазепи, Фігаро, Ріголетто — кожна з них була наче втіленням самого Гнатюка: мужнього, палкого, глибоко емоційного. Цей артист не просто співав — він живив сцену, нестримно захоплюючи слухачів. Його гастролі за кордоном, його концерти стали символами культури, яка об’єднує народи. У кожному його виступі, у кожній пісні відчувалась сила справжнього митця, який, здолавши життєві труднощі та політичні перешкоди, завжди залишався вірним своїй суті та покликанню. Нагороди та премії не стали для нього метою, а лише визнанням його праці. Він був нагороджений численними преміями. Він завжди залишався вірним своїм переконанням, а після здобуття звання Героя України в 2005 році, він став символом не лише музичної, а й національної гордості.
Серед його численних досягнень, важливою сторінкою життя було і політичне служіння: Дмитро Гнатюк був обраний народним депутатом України 3-го скликання, де також показав свою відданість рідній країні, працюючи на благо її майбутнього. Вся країна віддає данину поваги і шани, тим більше що цей голос завжди звучав не лише на сцені, а й у серцях мільйонів українців. Дмитро Михайлович Гнатюк залишив по собі спадщину, яка не зникне з пам’яті поколінь, адже він став тим, хто через музику передав нам частину своєї душі, своєї України.

Міжнародний день театру — це свято, яке з’єднує всі куточки світу в єдиному пориві мистецтва. Цей день є символом величі театральної сцени, де кожен актор, кожна роль і кожен рух оживають на очах глядачів, залишаючи незабутній слід у душах.  Якщо закрити очі, то можна уявити, як відкривається завіса, і світ перетворюється на інший. У залі стає тихо, і серце починає битись в унісон з ритмом вистави. Це момент, коли ми перестаємо бути просто людьми, а стаємо частиною великої гри, де кожна дія, кожне слово мають своє значення. Театр — це магія, що перетворює буденність на фантазію, даруючи нам можливість відчути чужі переживання, сміятися, плакати, замислюватися. Актори, мов чари, віддають себе кожною клітинкою, трансформуючись у персонажів, які живуть власними історіями, болем і радістю. Це мистецтво, яке змушує нас заглядати в себе, розглядати власне життя через призму чужих доль. Міжнародний день театру — це не просто дата в календарі. Це нагода віддати данину пошани тим, хто створює цей неймовірний світ на сцені. Театр — це не просто розвага, це спосіб пізнати людську душу, це дзеркало, в якому ми всі можемо побачити свої страхи, мрії, надії. Це свято нагадує нам про те, як важливо підтримувати живе мистецтво, яке ніколи не зникне, тому що театр завжди буде живим, поки є ті, хто готовий дарувати свою душу глядачам.

25 березня – 115 років від дня народження Марка Боєслава (Михайла Дяченка) (1910-1952), українського поета, журналіста, активного учасника національно-визвольних змагань ОУН – УПА. У туманному ранку, коли ще не було видно обріїв, а земля тільки прокидалася після нічного сну, Марко Боїслав стояв на березі річки. Він часто приходив сюди, щоб відчути спокій, коли душа була переповнена болем і запитаннями, на які не було відповідей. Природа мовчки спостерігала за його боротьбою, немов стара, мудра жінка, що бачила все, але не прагнула втручатися. З серцем, що билося в такт його крокам, він згадував ті дні, коли боротьба за волю була його єдиним шляхом, коли кожен крок був на межі між життям і смертю. Його вірші, сповнені патріотизму, закликів до мужності і самопожертви, були не лише словами, але й вираженням його найглибших переживань. Кожен рядок, кожне слово мовляло про боротьбу не тільки за свободу, а й за вірність своїм переконанням. Сьогодні ж йому було важко зрозуміти, як багато пройдено, скільки часу і крові витрачено на те, щоб Україна залишалася вільною. Все, чого він прагнув, – це була віра в те, що в серцях людей живе пам’ять про тих, хто поклав свої життя заради цієї землі. «За волю», — думав він, згадуючи свій збірник поезій, який став маніфестом для багатьох поколінь. Вітер почав гойдати дерева, і Марко відчув, як знову в ньому прокидається сила, готова до боротьби. Це була не лише сила фізична, але й сила духу, що вела його вперед, навіть коли здавалось, що світ занурюється в темряву. Він знав, що шлях, яким він йшов, не був легким, але віра в народ, у справедливість була незламною. І хоча його ім’я залишилося маловідомим, а його поезії видавалися в нелегких умовах, Марко Боїслав знав, що в кожному вірші, у кожному рядку, який він писав, живе дух народу. І цей дух не загине. Він буде жити в серцях людей, поки не прийде той день, коли Україна буде вільною, такою, якою її бачили ті, хто віддав своє життя за неї. Вогонь його серця не згасав, навіть коли здавалось, що навколо все обвиває сірий морок. Адже справжні герої не вмирають. Вони залишаються в пам’яті поколінь, і їх слова продовжують звучати, як заклик до боротьби за правду та справедливість.

Благовіщення. Цей день, мов тонкий сніг, що тихо падає на землю, був огорнений світлом, що виходило з серця самого Неба. Вершини дерев, що стояли мовчазно в очікуванні, і далекі хмари, що мріяли в безкрайності, наче тривожні дихання ночі, зустрічали те чудо, яке мало змінити все. Марія, дівчина з глибокими очима, які відображали безкрайній світ, стояла у своїй тіні, спокійна, мов трава, що не боїться вітру. Вона була в тиші, яка передувала великому дійству. Коли голос Ангела пролунав, це був не просто звук, а потік світла і віри, що пронизував саму її душу. «Радуйся, Благодатна», — сказав Ангел, його голос був лагідний, але в ньому звучала сила, яку не можна було осягнути розумом. «Не бійтеся», — продовжив він, і ніби все навколо завмерло, — «бо ти знайшла благодать у Бога. І ось, ти зачнеш, і народиш Сина, і наречеш Його Ісусом». Марія стояла, ніби застигла у часі, не здатна вимовити ані слова. Все навколо нею було ясним і темним водночас, ніби вона потрапила в новий вимір. В серці її з’явилася тиха радість, і з тим же відчуттям прийшло розуміння: це не просто подія, це відкриття великої таємниці, що наповнює світ. Ангел, наче зрозумівши її тишу, додав: «Дух Святий зійде на тебе, і сила Всевишнього осінить тебе». І в його словах, що пронизували все єство, була неймовірна віра в те, що від цього моменту сам Всесвіт почне змінюватися. Марія, зітхаючи, промовила: «Ось я, рабиня Господня. Нехай буде мені за твоїм словом». І ця відповідь, проста та чиста, наче першоквітка весни, стала початком великого дива, яке мало народити на світ Ласкаве Сонце. В той час, коли Ангел зник, і світ знову наповнився звуками та ритмами життя, в душі Марії залишалась тиха світлість, як промінь ранкового сонця. І вона вже не була самотньою — Всевишній був поруч, і ця зустріч змінила не тільки її, але й весь світ, що розцвітав від цієї благословенної миті.