Отже, глибинні знання про народ закладено передусім у його мові, зв’язній ланці поколінь, тій скарбниці, в яку народ складає «своє давнє життя, свої сподівання, розум, досвід, почування».
Панас Мирний

Мова народу, вона у кожного своя. Найкраща, мила, рідна, зрозуміла, природна. Та, якою людина розмовляє від самого свого початку. Мова – це не лише засіб комунікації і передачі інформації. Це щось більше. Це річ, котра об’єднує між собою людей. Будує. Творить. Саме мова народжує культуру, породжує націю, створює державу. Мова, культура, мораль – ось три складові для суспільства. Але спочатку стоїть мова. А вже вивчаючи мову – ми вивчаємо культуру тієї чи іншої нації. Так, саме мова є найголовнішим виразником народу. Вона об’єднує довкола себе. Вона будує і розвиває. Варто пригадати лише легенду про спорудження Вавилонської вежі. Саме завдяки мові люди змогли дістатися небачених висот і творити небачену міць. Мова стала першоджерелом, основою відносин. В іншому випадку, коли апостоли почали проповідувати у Єрусалимі після дня П’ятидесятниці, кожен з присутніх розумів у їхніх словах свою мову. 

Ще одним прикладом про важливість мови є праця Кирила і Методія. Адже завдяки цим двом особистостям ми (на відміну від багатьох народів, котрі довгі століття мучилися латинкою чи грецькою) мали готовий алфавіт і могли письмово спілкуватися своєю мовою. Мова є основою міжособистісних відносин, є мостом комунікації між різними людськими особами. А що є найприємніше десь далеко від дому, як не почути рідну мову. Власне рідну, ту, котру знаєш з дитинства. Саме тому, вчити, знати і берегти рідну мову – це обов’язок кожної людини. Народ, який не усвідомлює значення рідної мови, її ролі в розвитку особистості, не може розраховувати на гідне місце в суцвітті народів. Але разом із тим при цьому не забувати ставитися з повагою до усіх інших мов.

До дня вшанування рідної мови у бібліотеці-філії №11 (с. Угорники, вул. Просвіти, 4) Івано-Франківської МЦБС Департаменту культури міської ради була розгорнута експрес-виставка “У слові рідному велика сила”.

Нині відпускаєш раба Твого, Владико за словом Твоїм, з миром,
бо бачили очі мої спасіння Твоє,
яке Ти приготував перед лицем усіх народів,
світло на просвітлення язичників і славу народу Твого, Ізраїля
Лк. 2:29-32

15 лютого християни святкують Стрітення Господнє, свято котре завершує весь цикл різдвяних свят. Згідно Євангелії, у цей день, дитину Ісуса принесли до Єрусалимського храму для обрізання, згідно звичаю. І от у цей момент їх зустрів старець Симеон, котрий був священнослужителем і переписувачем при храмі. Згідно передань, він був одним із сімдесяти переписувачів Біблії, септуагінти. І от працюючи над уривком із книги Ісаї, він натрапив на такі слова: «ось діва зачне і породить сина…». Тож, вбачаючи в цьому помилку, Симеон вирішив її виправити. Але явився йому ангел і повідомив, що за його сумнів він не помре але буде жити доки не побачить як здійсниться це пророцтво. Тому, натхненний Божим Духом він жив до глибокої старості і коли зустрів дитину Ісуса і переконався у правдивості слів, зараз же спочив у Бозі, сказавши перед тим знамениті прощальні слова, які до сьогодні використовуються на кожному вечірньому богослужінні і котрі так і називаються – «Пісня Симеона» або «Нині відпускаєш». А подія є ще одним нагадуванням кожному із нас як важливо бути вірним Його слову і не вишукувати там власних якихось ідей чи бачень для маніпуляцій.
Як окреме свято воно постало приблизно у VI ст. за правління Юстиніана. В подальшому, разом із прийняттям християнства прийшло і на наші землі. Власне, уже від цього дня люди перестають вітатися різдвяним привітом, співати різдвяних пісень і знімають прикраси, котрі нагадували про торжество Різдва. 

І от у переддень цього великого Господнього празника у бібліотеці-філії №11 (с. Угорники, вул. Просвіти, 4) Івано-Франківської МЦБС Департаменту культури міської ради була підготовлена година духовності “Стрітення Господнє величаймо!”. Тож нехай, у цей складний час, кожен із нас зможе зустрітися з Богом живим, почути Його у собі і жити як справжня Його дитина.

Дівчина мрії Івана Франка з’явилася на світ 11 лютого 1857 року в с. Угорники Станіславського повіту у священичій сім’ї. Це була перша жінка в житті Івана Франка. Донька священика Ольга Рошкевич (у заміжжі – Озаркевич) була першим коханням поета — «несміла, як лілея біла, з зітхання й мрій уткана». Іван, тоді ще студент університету, зустрів її, прийшовши в гості до свого друга. Між ними спалахнуло кохання. Та два арешти Франка за участь у гуртку демократичної молоді поставили хрест на його намірах одружитися з Ольгою.

Вона отримала ґрунтовну домашню освіту. Жінка була здібна до науки, вивчала німецьку і французьку мови та гру на фортепіано. Пізніше перекладала твори Еміля Золі з французької мови і добре володіла інструментом, займалася самоосвітою та була добре обізнана з тогочасними творами світової літератури. 14 вересня 1879 року Ольга Рошкевич взяла шлюб з випускником духовної семінарії Володимиром Озаркевичем, сином посла до віденського парламенту Івана Озаркевича, рідним братом письменниці Наталії Кобринської. Це був спочатку фіктивний шлюб. Доля тогочасних жінок, а ще й з того кола, була цілком визначена – кухня, діти, церква. Вони перебували виключно в ласці свого чоловіка. А Франко не міг забезпечити дружині хороші умови. Його гнали з багатьох робіт. Тому Ольга Рошкевич, розуміючи ситуацію, вийшла заміж за Володимира Озаркевича. Писала Франкові, що ділила хату навпіл і про почуття з чоловіком не розмовляла. Однак, пізніше вона таки змогла полюбити свого чоловіка. Цікавим і неординарим фактом було те, що разом з Озаркевичем прибуток з обробітку землі надсилала Павликові й Франкові, аби ті розвивали українську пресу. А за те, що Озаркевич підтримував зв’язки з Франком, був народовцем, він завжди отримував парафії подалі від центру. Помалу провінційне життя поглинуло Ольгу. Відомо, що в останні дні життя Франка вона була неподалік від нього – в домі Величків. Іван дуже просив її про зустріч. Та Ольга не прийшла. Пізніше пояснювала, що не могла дивитися на руки, які її обнімали… Вона хотіла залишити його в своїй пам’яті юним.

До творчого доробку Ольги Рошкевич (Озаркевич) належать: зібрані весільні пісні й обряди в селі Лолин, переклад повісті Еміля Золі «Довбня», яку видано 1879 року з передмовою Івана Франка, переклад твору Марії Софії Шварц «Сімнадцяті і двадцяти роковини», опублікованого в альманасі «Дністрянка» 1876 року. І сьогодні одна із вулиць села є названа в честь цієї непересічної жінки, причетної до творення нашої літератури.

Саме тому, у бібліотеці-філії №11 (с. Угорники) Івано-Франківської МЦБС Департаменту культури міської ради була підготовлена інформхвилинка “Стежина зболеного серця”. 

І нехай ця вірність двох сердець залишається тим добрим ідеалом справжньої дружби і любові.

3 лютого 1864 року у містечку Сорочинці, Миргородського повіту, Полтавської губернії народився Володимир Іванович Самійленко – поет-лірик, сатирик, драматург і перекладач, перфектний філолог, земляк Івана Котляревського, а ближче Миколи Гоголя. Якийсь час перебував у гуртку “Літературна громада”, створеному Лесею Українкою. Зблизився з І. Франком, Л. Глібовим, Б. Грінченком, М. Коцюбинським.

І от, у день народження цього великого поета, у бібліотеці-філії №11 (с. Угорники) МЦБС Департаменту культури Івано-Франківської міської ради була підготовлена бліц-інформація «Володимир Самійленко: письменник, чиєї внутрішньої біографії не знає ніхто».

Художника Гюстава Доре, який вважав за краще стиль романізму, заслужено називають видатним живописцем, який створив не одну сотню гравюр і малюнків для релігійних книг. Можливо, він є найвідоміший ілюстратор за всю історію друкування книг. 

Народився Поль Гюстав Доре 6 січня 1832 в Страсбурзі, в сім’ї будівельника мостів. З самого раннього дитинства вражав усіх своєю майстерністю малюнка. Наприклад, в десятирічному віці виконав ілюстрації до «Божественної комедії» Данте. В 1847 році разом з матір’ю переїжджає в Париж, де Гюстава відправляють в ліцей Шарлеман. Хоча Дорі прагнув слави і визнання, про особисте життя вважав за краще змовчувати. Він єдиний раз зобразив портрет дружини, який згодом побачив світ. Найбільш продуктивними в творчості Доре стали 1860-і. В 1850-1860-ті – ілюструє твори Байрона, “Бешкетні розповіді” Бальзака, “Пекло” та “Рай” Данте, казки Шарля Перро, “Пригоди барона Мюнхгаузена” та “Дон Кіхота“, “Історія Святої Русі”, “Гаргантюа та Пантагрюєль”, альбом літографій “Паризький звіринець”. А вже у 1867 році в Лондоні була проведена виставка витворів французького художника.