Книга – Велична Словом, Вічна Душею. 23 квітня — не просто день у календарі. Це свято Книги, що носить у собі світло епох, мудрість поколінь, голос поетів, мить митців, і політ людської уяви. Це день, коли слова стають вічними, а тиша бібліотеки — гучнішою за грім. Книга — це всесвіт, складений з літер. Коли ти гортаєш сторінку, це не просто звук — це шелест часу. «Книги — це кораблі думки, що мандрують хвилями часу, дбайливо несучи дорогоцінний вантаж із покоління в покоління» — писав Френсіс Бекон. І справді: хіба не книга відчиняє нам двері у далекі світи, де зорі — це очі богів, а планети — їхні сліди? У книгах — б’ється серце Данте, мріє Шекспір, мовчки споглядає Ван Гог з репродукцій, які сховалися між сторінок.
Тут Рембо палає вогнем слова, а Ліна Костенко — ніжно торкається душі:
«Книги — морська глибина:
Хто в них пірне аж до дна,
Той, хоч і труду мав досить,
Дивнії перла виносить».
У книзі шумить океан — він солоний, як сльози Одисея, що пливе додому. Там горять сузір’я, відкриті Коперником, сяють космічні мрії мрійників. І все це — у палітурці, у шурхоті сторінок, у бібліотеці, де кожна книга мовчки чекає свого читача. Бібліотека — не просто будівля. Це храм, де книжки — святі. Це дім для Пруста, що шукає втрачене, це письменники, що творять магію у повсякденності, для Джейн Остін, що малює портрети серця. Тут художники промовляють фарбами — Гюстав Доре виводить риси лицарів, Леонардо да Вінчі залишає таємниці у кожному ескізі.
Книга — не тільки слово. Вона — міст.
Між минулим і майбутнім.
Між зірками й океанами.
Між людиною — і її безсмертною мрією.
Вклонімося книзі.
Бо вона — ми.
І більше…

23 квітня 2025 року виповнюється 150 років від дня народження Модеста Сосенка (1875–1920) — видатного українського живописця, іконописця та представника модерного сакрального мистецтва. Модест Сосенко вважається одним із засновників нового стилю в українському церковному мистецтві, поєднуючи традиції візантійського іконопису з модерністськими підходами. Його творчість пов’язана з Львівською школою малярства, а також із діяльністю митців, які розвивали національну мистецьку ідентичність на початку ХХ століття. Відомі роботи: розписи церкви; ікони, фрески та декоративне мистецтво в стилі сецесії; участь у формуванні українського стилю в мистецтві Галичини. Його внесок у розвиток української культури надзвичайно важливий, тому Модест Сосенко — маляр, що навчив ікону дихати модерном. Його картини — це мить зупиненого молитовного жесту, в якому традиція візантійської строгості переходить у м’яке світло європейської сецесії. Вони не лише зображають святе — вони промовляють до глядача мовою символів, кольору і ритму. У розписах церков — святі постаті здаються не віддаленими небесними істотами, а близькими, з людськими обличчями, вписаними у спокійні, врівноважені композиції. Їхні силуети витягнуті, майже застиглі в молитовному танці, а очі — глибокі, як тиша стародавнього храму. Фарби у Сосенка звучать лагідно і впевнено: Охра, зелень, теракота, небесна синь — він відмовляється від надмірної барвистості на користь внутрішнього світла. У його образах — тиша, спокій і гідність. Відчувається вплив Джотто, але через призму галицької душі — стриманої, але багатої на відчуття. В його “Іконі Богородиці” (одна з найвідоміших) – лик Марії м’який, з тонкими рисами, сповнений спокою. Її руки не просто тримають Немовля – вони обіймають цілий світ. Це не образ недосяжного ідеалу, а жива присутність любові й тиші.