Привіт тобі, окрасо Чорногори,
Красуне синіх гір, моїх Карпат!
З тобою ніччю розмовляють зорі,
Тобі на сон співає водопад.
Юрій Шкрумеляк.

Український журналіст, поет, перекладач і дитячий письменник, підхорунжий УСС Юрій Шкрумеляк народився 18 квітня 1895 р. в с. Ланчин Надвірнянського району Івано-Франківської області. До першої світової війни його вірші друкувались у журналі “Дзвіночок”, вчителі прививали учням любові до рідного краю, ними захоплювались і дорослі. На жаль, в радянські часи його твори не видавались, їх не вивчали ні в школах, ні в дитячих садках.

22 квітня працівники краєзнавчого відділу МЦБС Департаменту культури Івано-Франківської міської ради провели засідання клубу краєзнавців “Героїчна постать краю” на вшанування 130-ої річниці від дня народження Юрія Шкрумеляка. Бібліотекарі ознайомили присутніх з біографією підхорунжого УСС й зачитували його поезію. Постійна користувачка відділу краєзнавства і членкиня клубу краєзнавців Глікерія Лошній представила дитячу книжечку Ю. Шкрумеляка “Книжечка тонка від дядька Юрка” (1960 р.) з власної бібліотеки. Запрошені творці театру студії “Жива історія”  розповіли про бої УСУСів на горі Маківка, в якому брав участь Юрій Шкрумеляк. Присутні мали змогу почути пісню “Питається вітер смерті” написану  з композитором М. Гайворонським та переглянути викладку літератури. До слова, на початку 1920-х років він  разом з Олесем Бабієм, Василем Бабинським (керівник групи), Романом Купчинським та Левком Лепким створили групу поетів-символістів “Митуса”.  

Книга – Велична Словом, Вічна Душею. 23 квітня — не просто день у календарі. Це свято Книги, що носить у собі світло епох, мудрість поколінь, голос поетів, мить митців, і політ людської уяви. Це день, коли слова стають вічними, а тиша бібліотеки — гучнішою за грім. Книга — це всесвіт, складений з літер. Коли ти гортаєш сторінку, це не просто звук — це шелест часу. «Книги — це кораблі думки, що мандрують хвилями часу, дбайливо несучи дорогоцінний вантаж із покоління в покоління» — писав Френсіс Бекон. І справді: хіба не книга відчиняє нам двері у далекі світи, де зорі — це очі богів, а планети — їхні сліди? У книгах — б’ється серце Данте, мріє Шекспір, мовчки споглядає Ван Гог з репродукцій, які сховалися між сторінок.
Тут Рембо палає вогнем слова, а Ліна Костенко — ніжно торкається душі:
«Книги — морська глибина:
Хто в них пірне аж до дна,
Той, хоч і труду мав досить,
Дивнії перла виносить».
У книзі шумить океан — він солоний, як сльози Одисея, що пливе додому. Там горять сузір’я, відкриті Коперником, сяють космічні мрії мрійників. І все це — у палітурці, у шурхоті сторінок, у бібліотеці, де кожна книга мовчки чекає свого читача. Бібліотека — не просто будівля. Це храм, де книжки — святі. Це дім для Пруста, що шукає втрачене, це письменники, що творять магію у повсякденності, для Джейн Остін, що малює портрети серця. Тут художники промовляють фарбами — Гюстав Доре виводить риси лицарів, Леонардо да Вінчі залишає таємниці у кожному ескізі.
Книга — не тільки слово. Вона — міст.
Між минулим і майбутнім.
Між зірками й океанами.
Між людиною — і її безсмертною мрією.
Вклонімося книзі.
Бо вона — ми.
І більше…