90 років від дня народження Василя Симоненка

8 січня 2025 року виповнюється 90 років від дня народження Василя Симоненка — одного з найбільш яскравих поетів української літератури ХХ століття. Його творчість, пройнята болем за рідну землю, глибокими роздумами про людське існування, ніколи не залишала байдужими. Симоненко став символом безкомпромісного патріотизму, глибокої духовності та прагнення до істини. Його поезія — це не просто слова, це заклик до боротьби за правду і справедливість, за чистоту душі та рідної мови.

«Вони хочуть, щоб ми були схожі на них,
Щоб ми розмовляли їхньою мовою…
Але ми не зрадимо свого коріння,
Ми будемо жити по-нашому!»

Цей вірш — не лише відображення глибокої внутрішньої боротьби Симоненка, але й його бачення того, що ми, як нація, повинні залишитися вірними своїм переконанням, навіть коли навколо нас лунають інші голоси. Вірш про нашу спільну боротьбу — боротьбу за незалежність, боротьбу за національну гідність. Василь Симоненко жив всього 28 років, але його спадщина глибоко вкоренилася в українську культуру. Його поезія, мов стріли, пробиває серце, бо вона була народжена в боротьбі — боротьбі з тоталітарним режимом, боротьбі за право бути собою, за свою землю, свою ідентичність.

«Я буду жити!
І твоя рука не зітре мене.
Я буду жити в кожній душі,
В кожному слові, в кожному гаслі.
Я буду жити!»

Ці слова стали його маніфестом — маніфестом незламності, яким він залишився для наступних поколінь. Симоненко любив свою землю, свій народ, і це почуття глибоко відчувається в кожному його вірші. Вірші, написані ним, є виразом не тільки індивідуальних переживань, а й голосом всього покоління, яке прагнуло свободи і справедливості. З кожним роком, коли ми згадуємо його ім’я, ми відчуваємо, як над нами висить його дух — дух не скореної людини, дух української нації, яка пройшла через важкі випробування, але не втратила своєї гідності. Симоненко є не лише символом певної епохи, він — символ незламності, віри у своє майбутнє, у свою правду. Ми відзначаємо його день народження не лише як дату, але й як нагадування про те, що ми повинні берегти його поезію, його ідеали, адже вони є тим вогнем, що освітлює наш шлях, навіть у найтемніші часи.

«Люди, ви не знали, як я любив вас!
Як я боявся, щоб не сталося з вами!
І тому я не залишив вам своїх тіней,
А тільки — серце. Бо воно — вічне.»

Ці слова, сказані поетом, є водночас і закликом, і обіцянкою, яку він залишив після себе. Його поезія живе, як живе кожен вірний своїй землі українець, як живе дух народної гідності, що ніколи не підкориться жодним темним силам. Тож, згадуючи Василя Симоненка 8 січня  року, ми згадуємо не просто поета, а людину, яка залишила глибокий слід у нашій свідомості та історії, заклавши фундамент для того, щоб ми пам’ятали, хто ми є і чого ми варті.