Цей день, як чорна смуга на тлі сірого зимового неба, нагадує нам про тих, хто поневолений не лише фізично, але й душевно, хто йде крізь темряву, не втрачаючи віри в світло. Політв’язні — це живе відлуння нашої боротьби, невидимий біль, що пронизує серце нації. Вони стоять на передовій не лише війни, а й справедливості, свободи, гідності. Це день, коли тіні знову захоплюють простір, але є сила, яка їх відганяє. Бо навіть у найбільш темному місці світить маленька, але непохитна іскра надії. І коли здається, що все втрачено, ця іскра розгорається в полум’я, що освітлює шлях. Далеко від дому, за сталевими дверима, де панує тиша й холод, душа політв’язня горить, як незгасне вогнище. Вони не здаються. Вони не зломлені. Ми з вами, ми — це ті, хто пам’ятає їх, хто чекає. Ми — це голоси, що звучать у темряві, голоси, які не дають забути про свободу, про права, про людяність. І хоч їх тіла скуті кайданами, їхні думки й серце залишаються вільними. Як би не намагалися темні сили зламати їхній дух, вони не досягнуть мети. Бо правда, як вода, пробиває камінь. Цей день — не лише про страждання, це про віру. Віру в те, що перемога неминуча. Вони вийдуть на свободу. І коли це станеться, ми зустрінемо їх з відкритими обіймами, з чистими серцями і зі словами, що тепер ми разом — у свободі і гідності. Бо у боротьбі, хоч і тяжкій, є перемога. І кожен політв’язень, кожна людина, яка зазнала болю за правду, є частиною цієї перемоги.

12 січня 2025 року — це не тільки день пам’яті. Це день нашої незламної віри в те, що ми не одні, і що свобода обов’язково повернеться до кожного, хто за неї бореться