Година з книгою “Ставай, Україно, до бою” Катерини Мандрик-Куйбіди

Година з книгою “Ставай, Україно, до бою” Катерини Мандрик-Куйбіди

Сьогодні, 12 січня о 15 годині, у День українського політв’язня на Абонементі ЦБ Івано-Франківської МЦБС відбулася година з книгою “Ставай, Україно, до бою” Катерини Мандрик-Куйбіди – української поетеси, учасниці визвольних змагань, довголітньої політичної ув’язненої. Дух пані Катерини не зламала ні радянська репресивна машина, ні катівні, ні спецпоселення. У її душі квітнув пурпур цикорію, розстелились густо-зелені ліси рідного села. Ось як писав у передмові до цієї книги український літературознавиць Степан Хороб: “Саме віра і пам’ять є у поетичному світі Катерини Мандрик-Куйбіди тими національно-духовними й естетичними імперативами, без яких вона не мислить ні свого життя, ні житті своїх вцілілих у борні побратимів, зрештою, ні сущих та майбутніх поколінь своїх співвітчизників: “ти без віри, як безкрила птаха”, “віру бережи свою щомога”, “всю правду голосно кажіть!”, “та пам’ять духу ожива”. Ось як життєстверджувально писала Катерина Мандрик-Куйбіда, гаптуючи поетичним словом новий овид для прийдешніх поколінь:

***

Нас не впокорила пітьма

І холоди московських тюрем,

Тайга у Комі та зима.

Свою недолю ми обдурим!

Наш дух свобідний не зламав

Своїм шаленством ворог лютий.

Як скот у таборі тримав.

Йому ми цього не забудем!

Скипає ненавистю кров,

Ми помстимося, лютий враже.

Ти українців не зборов!

А ми тебе? – Це час покаже.

Із цим на силі ми ростем

Неначе увібрали гори.

Москво, помститися прийдем

І спалимо тебе, потворо!

[1957 рік]

Поезії пані Катерини ольфакторні: читаючи – відчуваєш шлейф макового цвіту з бахромою-серцевинкою, ноти різнотрав’я рідних стежок. А поміж ними аромати шафранів, бузку, світанкової роси. Здається, аби вижити там, серед лютих морозів, треба було зобразити все дороге серцю словом! І те звучання було своєрідним метафоричним льодорубом для всіх, кого живило слово цієї Жінки:

***

Морозом лютим, снігопадом

Із двадцять п’ятим роком нині

Мене весна вітала радо…

І вдарив конвоїр по спині

[1952 рік]

Під номером “В -1 -684”, пані Катерина відбувала таборові літа. Цинга, блощиці, матраци й подушки, набиті дерев’яною стружкою, примерзле до інею стін її сатинове волосся, затхле повітря бараку й постійно присутній у ньому дух смерті. І все ж серед цих тернових колючок, поетеса берегла свою душу:

“За цих нелюдських обставин виникала особлива потреба в інтенсивному духовному житті. Лише воно тримало тебе людиною, попри намагання системи перетворити кожного на тварину, яка живе тільки інстинктами. Глибокі релігійні переживання, пошук сенсу саме в такому табірному житті, обов’язок продовжувати боротьбу в нових умовах, звернення до творчості дозволяло в’язням зберегти себе і вижити”.

Ось як згодом напише про пані Катерину син-поет Василь Куйбіда:

***

Сивина, кульбаби і криниця,

Пісня нахилилася над ними.

Мама у реальносьі чи сниться

За часів, що стали золотими?

Не вагайся, не впадай у тугу.

Мерехтить – інакшає безодня,

І дощі ідуть із виднокругу,

Де рука орудує Госполня.

Ось вона змережила майбутнє,

Браму неба вивершила строгу.

Сивина, кульбаби – ось посутнє,

І дощі уже через дорогу.

[зі зібрки Василя Куйбіди “Розпізнавання голосів”, Київ “Юніверс”, 2015 рік].

Упродовж дня бібліотекарка ознайомлювала присутніх як із творчістю пані Катерини, так і її особистістю.