Бібліотечне культкафе «Під палітуркою»

Постійна рубрика Івано-Франківської МЦБС розповість вам про постатей, які в різні роки творили українську культуру, – самобутніх філософів, геніїв слова, законодавців музичної моди, золотих імен українського живопису, режисерів-новаторів, громадських діячів, благодійників. Ці короткі віртуальні рандеву триватимуть приблизно…філіжанку кави) Історія української культури – драматична і часто трагічна, як і долі відчайдухів, які попри заборони і переслідування, у часи тотальної заборони всього українського, зуміли підняти національну культуру на високий рівень і навіть здійснити вплив на культуру світову.

Гімн Кенгірського повстання

У гарячих степах Казахстану
Сколихнулися спецлагера,
Розігнулись потомлені спини,
Бо стогнати тепер не пора.

У святому пориві
Розірвались нариви.
Ми не будем, не будем рабами
І не будем носити ярма.

Впали мури, що нас розділяли,
І зустрілися брат і сестра,
Дочка з батьком, дружина із мужем,
А дівчина стріча юнака.

Перший подих свободи

Об’єднав всі народи.
Ми не будем, не будем рабами,
І не будем носити ярма.

Воєдино всі мови злилися,
Одна віра колише серця,
У тривогах і на барикадах
Дівча разом з плечем юнака.

Наше гасло – свобода
Для усього народа.
Ми не будем, не будем рабами
І не будем носити ярма.

Братня кров Воркути і Норильська,
Колими, Рудника, Кенґіра
Переповнила чашу насильства
І з’єднала усі лагера.

Тим, що впали за волю,
Ми клянемось сьогодні,
Що не будем, не будем рабами, –
Боротьбу доведем до кінця!
Що не будем, не будем рабами, –
Боротьбу доведем до кінця!
(Автор слів та музики Михайло Сорока)

27 березня 1911 року в с. Великі Гнилиці Підволочиського повіту на Тернопільщині народився Михайло Сорока – член Крайової екзекутиви ОУН, багаторічний політв’язень радянських концтаборів, один із організаторів руху опору політичних в’язнів ГУЛАГу, один з лідерів Кенгірського повстання.

Навчався в Тернопільській гімназії, де став членом «Пласту», а згодом – ОУН. З 1927 року навчався в українській гімназії у Ржевниці (Чехословаччина), а згодом на факультеті архітектури Празької політехніки, де здобув освіту інженера-архітектора. Після хвилі арештів найактивніших оунівців у 1934-му стає провідником Крайової екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях. Його скеровують на захід України для підготовки нових кадрів. 1937 року польська влада за підозрою в причетності до ОУН затримала і засудила Михайла Сороку на 5 років. Ув’язнення відбував у Березі Картузькій, Гродно, Станиславові. У Станиславській тюрмі Сорока познайомився з Катериною Зарицькою, яка відбувала покарання за участь у вбивстві польського міністра Броніслава Пєрацького. Вийшовши на волю, у січні 1940-го вступив на математичний факультет Львівської політехніки, увійшов до Крайового проводу ОУН. Одружився з Катериною Зарицькою. Та їхнє сімейне щастя тривало лише чотири місяці. Уже в березні 1940-го їх обох заарештували радянські спецслужби за причетність до ОУН. Катерина Зарицька у вересні 1941 року в тюрмі народила сина Богдана, якого у 8 місяців передала на виховання своїм батькам. Михайло Сорока був засуджений на 8 років концтаборів ГУЛАГу. У 1947 році. на Воркуті Сорока створив підпільну організацію «ОУН-Північ», яка боролася за права політичних в’язнів. «…Ми були переконані, що ніхто не йшов і не прийде на наші землі, щоб дарувати волю і щастя народові. Усі переслідували свої інтереси. Отже, перед нами виникло питання, як забезпечити і зберегти українців, щоб повернути на українську територію, від знищення на випадок конфлікту. Так виникла організація, яка повинна була подбати про реалізацію життєвих потреб», – писав Михайло Сорока у листі на волю. Поява такої організації стала однією з причин утворення у 1948 році таборів особливого режиму й відокремлення політичних в’язнів від кримінальних. У 1948 році, після закінчення терміну ув’язнення Михайло Сорока приїхав до Львова, але через два місяці за завданням ОУН повернувся на Воркуту, влаштувався вільнонайманим топографом і продовжував організовувати підпільну боротьбу в концтаборах. 1949 року Сорока повернувся до Львова, щоб там залишитися. Відновив зв’язок із Головнокомандувачем УПА Романом Шухевичем. Того ж року Сороку знову заарештували радянські спецслужби й без суду та слідства відправили на заслання в Красноярський край. У 1952 році в Сиктивкарі Сороку засудили за створення організації «ОУН-Північ» до смертної кари, яку згодом замінили на 25 років ув’язнення. Але і в неволі Михайло Сорока умів бути вільним. Сам не зламався у  найважчий час і для інших людей знав як вчасно знайти добре слово, дати мудру пораду, як вижити, поділитися куснем хліба, організувати літературний вечір чи релігійне свято в тісному колі однодумців. Усе це рятувало життя тисячам знедолених в’язнів різних національностей. Саме тому Михайла Сороку в радянських концтаборах політв’язні називали своїм ідейним патріархом. Він став керівників Кенгірського повстання (1954), автор гімну повсталих «У гарячих степах Казахстану». Був переведений до Мордовії, У середині 1960-х років КГБ застосувало особливу тактику тиску на Михайла Сороку. Його забрали з табору, одягли, привезли до Києва, Тернополя і Львова, влаштовували зустрічі з сином, якого він уперше побачив, коли Богданові було 6 років, з рідними. Сороку видавали за іноземного професора з Канади, його водили в інститути й театри, показували усі «приваби радянського життя», щоб зламати і домогтися публічного покаяння. Цей винятковий метод психологічного тиску влада застосовувала до дуже важливих історичних осіб. Під час перебування Михайла Сороки в Україні в’язні боялися за життя свого вчителя, бунтували і вимагали хоч якоїсь інформації. Підстави для хвилювання не були марними – Сорока після усіх реверансів і спокус категорично відмовився підписати покаянний лист, після чого повернувся у концтабір, де далі керував культурним життям політв’знів (проводив вечори пам’яті Тараса Шевченка, Лесі України тощо), підтримував інших в’язнів. Помер від інфаркту під час прогулянки 16 червня 1971-го у таборі № 17 в Мордовії (Росія). Тіло Михайла Сороки привезли із села Озерне в лікарню жіночої зони в сусідньому селищі Барашево, де після арешту в 1947 році відбувала свій 25-річний строк Катерина Зарицька. Однак табірне начальство не дозволило їй навіть попрощатися з чоловіком. В’язні зробили домовину, поклали туди томик Лесі Українки, яку дуже любив Михайло Сорока, несли почесну варту біля лікарні. На місці смерті в зоні мордовського селища Озерне побратими насадили квітів, там збиралися на зустрічі, наради… Будучи в ув’язненні, на цьому місці під кущем лісової троянди – «кущем Сороки» – любив бути Василь Стус. «Як тільки потепліло, Василь скопав грядку. Знайшлося насіння нагідок та матіоли. Ми стали доглядати квіти, і вони, Божою волею та нашими стараннями, буйно зацвіли, тішачи наші очі й душі», – розповідав дисидент Василь Овсієнко, який сидів разом зі Стусом. Зауваживши це місце пам’яті, мордовські табірні наглядачі знищили кущ троянди, квіти з якої в’язні зривали на пам’ять, коли поверталися додому. 21 вересня 1991 року відбулося урочисте перепоховання праху Михайла Сороки з Мордовії в Україну, до Львова, на Личаківський цвинтар, де він навіки спочив поруч із прахом дружини Катерини Зарицької – першої голови Українського Червоного Хреста УПА, зв’язкової Романа Шухевича, яка відбувши 25 років ув’язнення, померла 29 серпня 1986 року.