Осінній бібліотечник 2018 “Осінь. Пора яблук і зорепадів”

Магія осінньої творчості, різнобарв’я осінніх квітів, листочків, духмяний запах яблук, зайняли почесне місце серед царства книжок на осінньому бібліотечнику “Осінь. Пора яблук і зорепадів”, який відбувся 20 жовтня 2018 року о 16:00 на абонементі ЦБ (вул. К. Данила, 16) Івано-Франківської МЦБС Департаменту культури міської ради. Вечір проходив напередодні Всесвітнього Дня яблука, який відзначається 21 жовтня або в найближчі до цієї дати дні. Тож в бібліотеці панувала добродушна тепла атмосфера осіннього настрою, поетичного слова, молодіжної музики, фруктового аромату.

Митці слова приготували новенькі тексти про яблука та осінь, музиканти налаштували свої інструменти і всі-всі-всі, взявши з собою гарний настрій (а дехто і смаколики), завітали на абонемент ЦБ, щоб читати, співати, слухати, розмовляти та обов’язково відчувати і грітися, бо то ж осінь. На розсуд слухачів своє індивідуальне сприймання яблучно-осінніх мотивів представили як поети, так і музиканти. Найсвіжіші тексти молодих авторів, пронизані тонким ліризмом, наспівністю, торкалися глибин душі. Спаяний часом колектив однодумців – Олександр Букатюк, Оля Новак, Моніка Вирсако, Христина Сирх, Наталя Команяк, Теодот, Герда Соняш, Ярослав Турів, Ірина Федорів читали авторські вірші. До них приєдналися дебютанти вечора Анна Мотика, Аля Гулієва, Коля Федорів. А Міша Бойчук, Ілля Кравець, Тарас Квітик, Андрій Маврик з натхненням співали пісень. Молоді люди спілкувалися, обговорювали нові імена на літературному небосхилі, частувались яблуками та різними смаколиками. Родзинкою осіннього бібліотечника був телеміст з тернопільським поетом Юрієм Ліщуком, який телефоном через ведучого Богдана Кирсту транслював своє поетичне звернення учасникам. Виступ гостя із Чернівців – літератора Олега Осташека став яскравим завершенням події.

Створенню осінньо-творчого настрою посприяли: виставка-диптих “Золоті гердани осені”, картини художниці та поетеси Ірини Тарновецької-Мороз “Осінні квіти” (вона також поділилась і поетичним доробком) , художниці Надії Щерби “Жоржини”, “Осінні спалахи” та мистецькі роботи студентки Інституту культури Івано-Франківського ПНУ ім. В. Стефаника – Віталіни Майданської. Вони надали атмосферності в залі, а також прикрасили бібліовітрини. Великим сюрпризом стали творчі глиняні поробки – чудові яблучка від Зорі Рей, які отримав кожний із виступаючих в подарунок. Сподіваємось, що ці чудові сувенірчики будуть нагадувати про даний захід та зігрівати теплом навіть зимового вечора. А ще п. Зоря потішила присутніх і чудовим поетичним словом.

Гості бібліотечника зрозуміли, що зігріватися восени треба правильно: гарячий чай, запашні яблучно-сирні булочки, смачні “горішки”, меланхолійні пісні і неодмінно чудова проза та поезія! Адже осінь – це пора, коли творити треба з подвійною силою і натхненням! Тож до наступних творчих зустрічей в форматі проекту “Бібліотечник”, адже в наступному році нам уже 5 років.

Захід підготовлений та проведений з метою розвитку творчого потенціалу молоді та для широкого кола користувачів.
Фото – Тарас Волошин та Олександр Фітяк.
Кількість присутніх – 30 чоловік.
Відповідальні: Кирста О.М., Кирста Б.П.

Додаток.

Осінні твори Наталі  Команяк

Наталя Команяк (осінь 2018)

***

Я дивлюся цій осені в очі

І бачу, що дощ – це сльози тих хто молився,

Та потім скотився водою вниз

Омиваючи рани тих

Хто відчай навчився усмиряти

Щоб встати, взрошувати землю, глибоко в себе копати

Й садити квіти на радість тих

Хто отам на небі плаче

Бо Земля кругла

І зима, весна й літо не заставлять себе чекати..

І одні іншим місця будуть прокладати й уступати

Та поки я дивлюся в очі осені..

І осінь приходить крилата

Вона вчить чекати, вірити й плекати

І стеблинку за стеблинкою збирати

Пам’ятаючи що дощ – це сльози тих хто молився..

Дощ як розмова Неба

Один китайський помічник лікаря порадив дієві ліки від безсоння:

“Щоб гарно спати – перед сном говоріть, виговорюйте, все те, що лежить на душі”

А раптом дощ – це також розмова? Розмова Неба, що не може заснути?

Про що розповідаєш, Дощ?

(Голос знизу)

Може про війни що точаться по-між людьми

Може про дітей залишених непризволяще

Про що же плачеш, Небо, ти

Про що ридаєш так пропаще?

(Небо відповідає)

Я загубилось серед хмар,

Скрізь пил, і викиди, і шлаки,

Людям достатньо лиш примар

Нікому не потрібен я, бурлака.

(Голос знизу)

Але самотність ця твоя – надумана

І теж несправжня.

Ось глянь-скільки в людей ран

Коли, їм Неба недостатньо.

(Небо відповідає)

Я – всього лиш Провідник

У світ ідей, та не ілюзій!

Віра людей мені щемить

Бо губляться в Земному крузі.

Не ношу Сонця я в собі

Не здам в прокат, й не подарую

Та хто загляне в очі мої

Той сам до нього примандрує.

Тому відкриється не тільки Сонця світ

А і галактик всіх густа криниця.

І вибір кожного -є цей політ!

Але ж ні! У кожного в кишені є дрібниці-

На які розмінюють життя,

Які заважають літати..

І ось назбирується купа сміття

Ну як тут можна не ридати?

(Голос знизу)

Краплі – сльози твої печуть…

Слова ще дужче обпікають

Сподіваюсь тепер ти зможеш заснуть

А я й собі подрімаю…і сходу Сонця почекаю.

***

Акровірш “Осінні місяці”

– Вересень
Вітражі вікон замальовує туман
Ешелон мчить у далі,
Репетує – “тепло літа я вам не віддам”.
Естафету забирає спокій на душі,
Самотужки закриває всі виходи й щаблі.
Ехо літа долинає ще у теплі дні
Не забувай, -промовляє -сонце ж у тобі.
Ь..

– Жовтень
Жовтогарячим пензлем малює
Обриси моїх очей
Вії, мов крила птаха,
Тріпочуть у новий день,
Еліксир любові наповнює їх сповна,
Не гріє вже сонце на небі – ото біда
Ь…

– Листопад
Листя скидають дерева й стоять голі
Иии…
Сопе в порожнечу сонний кіт..
Товарняки мчать же далі у новий світ,
Опираючись на цілі, дороговкази і знаки
Пихтять своїм димом, заїзджені часом.
А обабіч дороги жевріє море
Далеке сонце зігріваючи в собі..

Присмак дідової яблуні

В дідовому саду була яблуня. Смак тих яблук пам’ятаю і досі, хоча минуло відтоді як востаннє куштувала їх ось вже майже 20 років. Цей смак не сплутаєш з жодним іншим сортом яблук і він залишатиметься найсмачнішим назавжди – такий солодкаво-соковитий, свіжий і втамовуючий спрагу, легкий і прохолодний, як і спогад дитинства..
І хоч не знаю й досі як називається сорт тих маленьких, смугасто-червоних яблук, і можливо і пробувала вже схожі сорти згодом, але то були вже не ті яблука.. Ті ми з сестрою і братом зривали прямо з дерева, або підбирали щойно опалі з землі, коли перед нами до них торкався хіба-що черв`як, дегустуючи їх на смак і ставлячи свою позначку «відмінно», бо вони були й справді особливими, про що знав навіть черв`як..

Та то був час, коли нас не лякали ні черв`яки, ні «далекі» дороги на річку чи в ліс, (лиш би бабця не сварила що пізно повертаємось), ні висоти цегляних новобудов, де ми грались (лиш би газди тих будівель нас не засікли). То був час коли ми раділи по-справжньому, і сумували по-справжньому. Коли дружба значила багато і заради друга був готовий підняти бунт проти цілої сусідньої вулиці, не спати цілу ніч підтримуючи друга в новій затії (бо коли, як не в ночі в голову приходили найбезглуздіші ідеї, які неодмінно потрібно було тут же втілити), чи відкривати в собі нові таланти, такі як на приклад танець з намотаною на патик стрічкою від старих магнітофонних касет (імітація олімпійських художніх гімнасток), аби тільки здивувати друзів.
А як сумно було щороку прощатись з літом і вирушати в бетонне місто. Протягом всього року душу зігрівали спогади про літо і аромат яблук. Присмак тих яблук живе в мені і досі.

Дякую Вам за дуже гарний вечір – ще досі  гріють спогади з нього)