Роботи учасників Всеукраїнського конкурсу молодіжної творчості “Наша спадщина”, які є користувачами бібліотек Івано-Франківської МЦБС

Перегінець Юлія, номінація “Моя мальовнича Україна”, бібліотека-філія №10

Паркулаб Тарас, номінація “Моя мальовнича Україна”, малюнок “Храм земний – дорога в Небо…”, краєзнавчий відділ ЦБ

Басюк Марія, номінація “Моя мальовнича Україна”, портрет Шевченка, бібліотека-філія №3

Кравчук Христина, номінація “Моя мальовнича Україна”, бібліотека-філія №9

Буртник Ірина,  номінація “Моя мальовнича Укарїна”, бібліотека-філія №12

Коваленко Христина, номінація “Моя мальовнича Україна”, картина “Писанкарки”, бібліотека-філія №11

Дубей Луїза, номінація “Моя мальовнича Україна”, малюнок “Церква у Галичині”, бібліотека-філія №1

Капущак Христина, номінація “Кольорова Україна”, писанка, квілінг,
бібліотека-філія №14

Капущак Христина, номінація “Рукотворні скарби”, картина з бісеру “Весняний пейзаж”, бібліотека-філія №14

Локтєва Надія, номінація “Рукотворні скарби”, виріб з бісеру, бонсай,
бібліотека-філія №2

Лилик Анна, вишивка “Полотно життя”, бібліотека-філія №6

Матейко Надія, вишивка “Полотно життя”, бібліотека-філія №5

Вичівська Віталія, номінація “Моя мальовнича Україна”, бібліотека-філія №1

Харевич Роксолана, номінація “Моя мальовнича Україна”, бібліотека-філія №13

Дем’янець Надія, номінація “Моя мальовнича Україна”, композиція “Фарбований Лис”, бібліотека-філія №12

Харевич Роксолана, номінація “Моя мальовнича Україна”, картина “Україно…”, бібліотека-філія №13


Кирста Богдан, номінація “Наша мова калинова”, 
Абонемент ЦБ

Привіт, Барвінкова…

Привіт, Барвінкова, ну, як ти там?
Та сам розумію, що зовсім не просто.
Ти стоїш вся роздерта й опираєшся псам,
які страждають на лють і коросту.

Я знаю, вони на ведмедів схожі,
а з пащі їхньої жахливо смердить.
Мабуть, усе через язик їх ворожий,
який кляне тебе, Рідна, не втрачаючи мить.

Їхні укуси жахливо болючі
рвуть на Тобі білосніжну сорочку,
псують її кров’ю, безсовісні душі,
кров’ю дорогих тобі сина і дочки

Кожної днини діти твої, Калинова,
діляться на розбійника покаяного та Іуду.
Мене це болить, бо, на жаль, зовсім не ново,
і я не знаю чи так довго ще буде.

Та поки можеш, то дай сил, Солов’їна,
стерпіти укуси цих розлючених псів.
Подаруй і воскресне тоді Україна
серед пащ ворожих серед тьми віків.

Різдво моєї душі…
Душа загубилась серед арт-обстрілів.
Ангели щодня відлітають додому.
Їх зустрічає Ісус, який
має скоро показатись нам немовлям
і когось повертає на землю…
Бо незабаром же Різдво
й утрачені душі теж мають
його (і Його) зустріти.
А тим часом колядки переплелись у молитви.
Ті злилися із криком
та все це топиться в ехо вибухів.
І якийсь солдат ще помітить,
як на небі засіяє…
Але більше нічого не побачить,
бо то виявиться заряд із «Граду».
Та настане Різдво.
Возродиться Ісус у помираючому серці
І світлом своїм зіб’є
Чорні тіні з душ.
Й тікатиме зі зброєю нечиста сила.
Залишаться лишень сліди
Нікому не потрібної,
Нічого не “принесшої”,
Окрім страждань, війни.

Якщо…
Навіть, якщо “зламаються” останні Прометеї,
якщо сльози неба кришитимуть орхідеї
чи якщо світ не відбудують більш хоробрі Енеї,
вони, все одно, не відступлять від своєї ідеї.

Навіть, якщо життя завжди кидатиме не ті ключі,
якщо мої вірші вже не слухатимуть жодні слухачі,
чи якщо ангел і демон створять битву на чужому плечі,
вони, і далі, старатимуться, щоб ми добре спали вночі.

Бо колись, серед моря даремних слів,
серед сотень фальшивих світил та світів,
вони обрали долю України синів
та бережуть Батьківщину від ворогів.

І поки я читаю свої вірші тут,
у кожного з них там є свій маршрут-
хтось не пускає до рук Неньки пут,
а хтось свічкою освітлює церкви кут.

Мудрі кажуть: “Часи ще будуть складні
та життя нам добряче пошарпає дні.
Люди стануть нестерпно мовчазні-
за них вірші говоритимуть і пісні…”

Після Франка

Я не Іван – забагато літер.
Ти не Ольга – замало пошани.
Усі слова, що зібрав, я витер
І кинув у небо – легкі та піщані.

Ти не Ольга – не та епоха.
Я не Іван – не ті звичаї.
І відстань між нами – загублені кроки…
Та й ми теж загублені десь поміж плаю.

І бистрицеграйний Івано-Франківськ –
Це дотиків наших таємний Лолин.
І мої слова, що плавкі, наче віск,
Зрештою, впадуть тобі у долоні.

Тож, ти не Ольга, а я не Іван,
Але хіба нам велика різниця?
Поки ти зцілюєш шрами від ран,
Поки є вірші у твоїх зіницях,

І Поки я пишу про тебе й надалі,
А мить із тобою солодка й недовга,
То в тих біографіях, яких ще не склали
Скажуть про нас: “як Іван та Ольга”.


Цимбал Марія
, номінація “Наша мова калинова”, проза, абонемент ЦБ.

Українською

Українська – це мова, через яку я висловлюю свої почуття. Коли розмовляєш українською? все навколо здається більш м’яким, лагідним, чутливим та пристрасним, ніж коли говориш іншими мовами світу.

Українська – це мова моєї душі. Коли слова лунають українською мовою, вони здаються більш проникливими, щільніше прилягають до серця мого норовливого. Слова кохання, вимовлені цією мовою стають більш інтимними, пристрасними, таємничо-збуджуючими, майже чарівними. Розмовляючи українською мовою, наповнюєшся безмежним спокоєм та динамікою сердечного, що віддзеркалюється у зіницях душі. Так, твої очі не бурштинового меду, їх не можна порівняти з палаючим сонцем, з вогнем, що танцює язиками на дереві. Вони не зелені і незрівнянні з молодими пагонами зелені, та заспокоюючою травою у полі, надзвичайними малахітовими прикрасами. Вони блакитні, як колір вільного неба, вони забарвлені гірськими струмками та зіркою у морській глибині. Акварель твоїх очей нагадує найулюбленіший з усіх стягів та прапорів на планеті. Твої очі блакитні і всі поети планети зачаровуються ними. Вони схожі на світлі салфіри, що відображаються у небесно-дзеркальному просторі. Твої очі кольору кохання у моїх власних очах, що місячною стежкою поспішають до загального. До нашого загального щастя.

Мрячка

Розкривати своє серце прийдешнім дощам, що річками збігають по хребтами широких вулиць старовинного міста. Ще трохи вгору і ось там, де русла створили калюжу, з’явилось озеро, дно якого розрізають колеса машин нечутливих. Водограєм дзюркотить вода по трубах стічних до вокзалу, спадаючи в яму, утворену ними ж раніше. Дерева наповнюються вологою струменящою. Дерева наповнюються життям. Кожен кущик, кожна гілочка, підставляючи своє небачене іншим обличчя, зітхає полегшено. Весна приходить з дощами. Зелена трава виринає з під-граду землі, у квітні вона набереться зусиль до зеніту, живими смарагдами жити, цвісти і любити життя.

Гуркоче улюблений потяг, по рейках від мене тікаючи, біжучи додому, до теплого серця, що завше чекає невтомно. Хапати валізу та бігти по сходах донизу, туди де весна не дотягне своїх чарівних сонцесхилів.

Плацкартний вагон, та нижня полиця купе,
Сусіди гомонять до себе невпинно балачку.
Івано-Франківськ, я всім серцем кохаю тебе.
Та твою весняну ніжно-віру смарагдову мрячку.

Доброго ранку зі Львова

Якщо не маєш що робити, купуй квиток і вирушай у мандри. Пригоди занурять тебе у свій водограй вже на вокзалі, вже у потязі. Безліч нових емоцій, людей, знайомств, можливостей відкриються перед тобою і нове життя, яке ти так прагнув отримати, розкриють свої обійми. Нові міста покажуть тобі свої фундаменти, закличуть подивитись свої таємниці, розкрити струменящий подих крізь холодні пальці. Краплинами по оголеній шиї буде крапати дощ зі сторічних дахів та наповнювати диханням коліна.  Кохання наповнить легені, кохання затьмарить розум, але кохання до незвіданого, до затьмарення, кохання до віршів. Нове місто відкриє тобі свої протяги, буде пошепки розповідати давнішні історії що загубилися, забулися серед нових сучасних, чужих, байдужих до казок людей. І небо, що затьмарило хмаринами, частково відкриється, показуючи краплину сонця, що блисне на зіниці ока. Повіки будуть відкриватися та закриватися, наповнюватися наснагою. Надихати, задихатися новими відчуттями. Аромати кави – гіркої, але не зовсім, бо з цукром, переслідуватиме звідусюди, бо кав’ярні, бо ароматні зерна наповнююгь розум, і навіть волосся людей схоже на кавову пінку. І все буде добре, бо люди добрі. Бо люди щирі. Бо люди віддані. Доброго ранку зі Львова.

Твій дім

Твій дім  там, де ти відчуваєш себе щасливим, не дивлячись на обставини, що навалилися. Це таке місце, яке відкриває свої затишні обійми, щоб не трапилося, заспокоюючи. Затишними бувають не тільки домівки, як будівлі, у яких хочеться проводити час. Частіше домівками є співчутливі люди, що огортають своїм теплом, душевною ніжністю, даруючи світло та любов.

Люди-домівки несуть у своїх душах радість і розраду і, навіть, якщо вони розцінюють себе як поганих, але з ними тепло навіть без ковдри та гарячого чаю – ця людина добра. Ця людина – теплий будинок у серці. Домівками бувають міста, що приворожують. Міста, які притягують своїми краєвидами, своїми радощами, стягами ніжності у центрах периферій, свіжими квартирними поглядами, диханням історії, та людьми, що відтворюють радість, видихаючи кисень, наповнений коханням. Такі міста причаровують своїми недоліками, бруківкою, що барабанить під колесами, землетрусами, маленькими вуличками, наповненими незвіданими хребтами поворотів та тупиків. З першого поклику місто огортає та засмоктує тебе у свою затишну атмосферу спокою та одночасно руху життя у мурашнику, дозволяючи обирати, що краще саме для тебе. Дім – це там, де ти відчуваєш себе як вдома Це там, де хочеться бути, хочеться жити, дихати, одружуватися, народжуватися, писати вірші та прозу, танцювати танок життя. Це таке місце, де ти відчуваєш себе потрібним та бажаним, Де почуваєш себе коханим. І сам кохаєш.

Масна Віра, номінація “Наша мова калинова”, бібліотека-філія №1

Лунає дзвінко мова українська,
Лунає слово рідне і святе.
Співає у садочку соловейко пісню,
А мати колискову для своїх дітей.

Дзвенить в серцях мелодія вкраїнська,
Уквітчана барвінком голубим.
В душі лунає мова солов’їна,
Квітуча і найкраща на Землі.

Бережімо нашу мову українську,
Її красу і чистоту.
Пишаймось тим, що ми є українці,
Й не забуваймо цю мову чарівну.

Найбільший неоціненний скарб кожного народу – це його мова. Наша мова – українська — це мова, яку ми вивчаємо в школі, якою читаємо книжки, яку чуємо по телебаченню чи радіо‚ користуємось в щоденному спілкуванні.

3 давніх-давен наші пращури створювали скарбницю народної мудрості. Це приказки, пісні, казки, прислів’я, байки, легенди. Все це можна назвати одним словом – фольклор.

Рідна мова… Вона така неповторна, мелодійна і співуча, бо ввібрала в себе гомін полів і лісів, духм’яний запах рідної землі. На мою думку, українська мова наймилозвучнйша у світі, хоч серед світових мов вона стоїть на другому місці, після французької за мелодійністю. Для мене українська мова квітуча, барвінкова‚ колискова, дуже гарна і співуча. Жодна мова не зрівняється з нашою.

Ще в дитинстві рідна мова допомагає відкривати для себе величний й чарівний світ життя. Без мови жодне суспільство не може існувати, адже вона об’єднує людей, допомагає їм обмінюватись думками, висловлювати свої почуття.

Ми повинні пишатися тим, що ми, українці, володіємо таким багатством – нашою чарівною мовою. Тож бережімо красу української мови. Шануймо й розвиваймо її!

Рипчук Артур, номінація “Наша мова калинова”, вірш бібліотека-філія №8

Наша мова калинова

Немає скарбу більшого у нас,
Ніж рідна мова, вічна повсякчас.
І в цілім світі не знайдеться слів,
Щоб описать її у всій красі.
Вона, жива душа народу,
Єднає всіх від заходу й до сходу.
Вона дзвінка й глибока, як криниця,
Незвідана й прекрасна, мов зірниця.
Цвіте вона, немов сама весна,
Співає, наче птиця неземна.
І цей чудовий тихий ніжний спів
Завжди плете мереживо зі слів.
Слова ж оці – неначе діаманти,
Які прикрасять гідні пишні шати.
І хоч ця мова дуже ніжна й мила,
Та це не значить, що вона безсила.
Єдине слово, лагідне і тихе,
Від світу може відвернути лихо.
А може біль і смуток лікувати,
Та кригу з серця світлом розбивати.
Або завдати рану у душі,
Болючішу, ніж леза і ножі.
Тому народ шанує мову
Квітучу, юну, калинову.
Її вогонь у нас горить в серцях,
Спалахує, квітує на устах.
Бо ми єдині, поки мову маєм,
Допоки нею щиро розмовляєм.
А ворог, не почавши окупації,
Неволив не одну безмовну націю.
Ми мові власть ніколи не дозволим,
Ми не дамо їй бути у неволі.
Й колись таки на цій землі
Ще защебечуть солов’ї.
І буде мова в нас одна-єдина,
Як наша воля й наша Батьківщина!

Іжицька Юлія, номінація “Наша мова калинова”, вірш “Рідна мова”, бібліотека-філія №4

Рідна мова.

Звуки, букви і слова –
Все чарує в рідній мові.
Пам’ять в серці зберіга –
Перші пісні – колискові.
І нехай пройдуть роки,
Хтось шукає в світі щастя.
Мова, що дали батьки –
Не дозволить нам пропасти!
Дух незламний в ній живе,
Справжність, віра і молитва…
Мода, стиль – усе мине, –
Не мине лиш мова рідна.
В кожного вона своя
Тільки варто пам’ятати,
Що в чужої мови слів,
Нам не треба позичати!
Рідна мова, рідне слово –
Код народу зберігає.
Скарб оцей невипадково –
Люд у націю єднає!

Черевата Лілія, номінація “Наша мова калинова”, есе, бібліотека-філія №11

На нашій голубій планеті Земля існує близько 3 тисячі мов. Серед отого багатого різноманіття калиновим намистом красується наша рідна українська.

Бог дарував нам чарівну, милозвучну, ніжну мову…

За статистикою людина кожного дня в середньому вимовляє аж до 16 тисяч слів. Над якими ми часом і не задумуємося, але І.Я. Франко нагадує нам: “Як би ти знав, як много важить слово”. Отож кожному із нас потрібно думати над тим, що говоримо і як говоримо…

М.Т. Рильський застерігає: “Як паросль виноградної лози плекаймо мову. Чистіша від сльози вона хай буде.”

І справді, деколи аж заслухаєшся, чуючи чисту, гарну рідну українську мову. Вона дзюрчить немов весняний струмочок, відлунюється, як соловейкові трелі…

А ще нашу мову називають калиновою. Я думаю, що недарма! Кажуть, що без верби і калини нема України. Калина була уособленням дівочої краси, ніжності і неповторності. Цей кущик красивий весною, коли він мов щаслива наречена, весь у білому цвіті. Гарненька калина літом, коли під зеленими парасольками листочків, народжуються ягідки, оригінальна восени, коли приміряє до себе червоне намисто. Зимою, коли все скрізь одноманітне, калинонька нескорена. Вона знаходить сили і спосіб бути іншою та дарувати птахам і людям полум’яне серце своїх ягід. Ось так і наша мова. Вона схожа на калину і завжди гарна! Тільки виполюймо із неї суржик, не засмічуймо її надміру іншомовними словами, не пересипаймо нецензурщиною. В нас так багато красивих слів, виразів, у нас така задушевна поезія, ліричні пісні. Цією мовою нам співала ненька, нею шелестить трава, співає зозуля, розмовляє із вітром калина…

Не розгубімо оцю багату духовну спадщину на життєвих шляхах. Нехай виграє калиновою сопілкою наша рідна мова і розбудить серце ще не одного байдужого сина. А ще…не біймося як калинонька зимою, бути нескореною та іншою , і даруймо людям своє полум’яне серце.

Древній Володимир Мономах вважав, що людина має знати свій рід і родовід, свою мову і мову інших народів, тоді вона пізнає все людське.

Гнатушко Вікторія, номінація “Наша мова калинова”, вірш “Рідна мова моя”,
бібліотека-філія №13

Рідна мова моя

Коли ти тільки юний,
Коли відкрив лиш очі,
І чути десь відлуння
Твоє таке дзвінке

Ростеш й слова все линуть
І мовою назвеш,
Свою ти українську
З якою в світ підеш.

І тільки рідне, близьке,
До серця мож тулити,
І де б тебе закинув
Цей довгий шлях життя,
Ніколи не забудеш,
Що мова ця свята.

Бо мова українська,
Як пісня солов`я,
Повсюди розлітає,
Туди де наш народ
Історію він творить
Цим словом по табу,
Це мова українська,
Яку я так люблю.

Ніколи не забудеш,
В колисці, як лежав,
А слово материнське
Собі закарбував,
Що тільки рідна буде
Та мова, де родивсь,
Бо як народ єднати без слова у житті.

Свою вкраїнську мову
Із гордістю ти слав,
Що ненька Україна тобі її дала
Це мова українська, це мова солов’я.
Люби її, мій друже, й ніколи не забудь,
Що рідне, те найкраще,
Із ним ти йди у путь.

Поділіться цим записом в: